Свята були для Орисі святинею – у прямому та переносному сенсі. У неї вдома великодній кошик не міг бути будь-яким кошиком.
Мав бути хрін, мало бути яйце, мала бути масляна баранина – хоч минулого року вона розтанула дорогою до церкви і лишила на скатертині жирну пляму.
Традиції для жінки була більшим, ніж просто ритуали – це була основа дому.
Роками вона все організовувала – від фарбування писанок до випікання дріжджової паски та пакування кошика.
Ось чому, коли одного дня її невістка Катя стояла на порозі кухні й оголосила:
– Мамо, цього року я приготую в кошик “– Орися завмерла від почутого чистячи моркву.
З одного боку, жінка зраділа – може, дівчина нарешті хоче чогось навчитися. Але з іншого боку… вона нічого не знала.
Увечері жінка розповіла про це своїй сусідці Ганні, своїй довіреній особі так кажучи.
— Катя хоче сама зготувати все в кошик”, — сказала жінка, відпивши чаю.
– Ой, – пробурмотіла Ганна з таким виглядом, ніби проковтнула лимон. – Цікаво, чи знайдеться там місце для блакитного сиру та блискучих яєць.
Вони тоді сміялися але ще не знали, що реальність перевершить навіть їхні найсміливіші прогнози…
У п’ятницю Орися сиділа біля кухонного вікна і дивилася, як Катя метушиться по городу з кошиком. Вона загорнула його в жовтий тюль і запхала щось туди.
Жінка нахилила голову, щоб краще бачити, і зітхнула. Вона не знала, що таке хрін. Одного разу вона запитала її, чи це «та гостра паста для суші». Орися мало не вдавилася борщем від почутого.
З одного боку жінка розуміла що невістка намагалася. З іншого боку… вона розуміла що та краще покладе авокадо, ніж сосиску , а щодо солі, ймовірно, вибере рожеву гімалайську.
Орися не хотів бути передбачуваною, але жінка відчувала наближення чогось непоправного.
– Тарас – подзвонила синові, який сидів у вітальні з телефоном. – Обережно, щоб дружина не принесла на благословення суші та соєвий майонез.
Тарас підвів очі й театрально зітхнув: – Мамо, будь ласка… Катя старається.
– Я просто попереджаю. Якщо священик побачить блакитний сир в кошику, він перехреститься вдруге
Він не відповів. Лише посміхнувся собі. Мабуть, він подумав, що мати перебільшує. Але жінка вже знала, до чого йшло – і суботнього ранку Орися збиралася бути готовою до всього.
Настав нарешті Великдень. Перш за все вранці Орися одягнулася належним чином, як і личить:спідниця до колін, вишитий светр і шарф, які її дісталися від матері.
Тарас і Катя під’їхали до будинку на своєму автомобілі — тихо, як таємниця. Катя вийшла з усмішкою, а в руці тримала кошик, на перший погляд схожий на щось із каталогу.
– Мамо, готово – радісно вигукнула вона. – Я все сама приготувала.
– Ну, то покажи, – усміхнувся жінка, хоча всередині в неї вже щось непокоїло.
Не встигла вона поглянути, як у зал увійшла Ганна, їхня сусідка з нижнього поверху, яка завжди приходила з ними до церкви. Вона сіла, поправила берет і вже збиралася почати своє «бо в старі часи було…», як Катя гордо підняла серветку. Настала тиша.
Всередині були: половинка авокадо, загорнута в серветку, баночка тунця, яйці, розфарбовані в різнокольорові фарби, протеїновий батончик, багет і… свічка з ароматом лаванди.
Орися подивилася на Ганну, вона перехрестилася, наче привида побачила.
– Ганно, ти бачиш те саме, що й я? – прошепотіла нарешті жінка.
– Я бачу. І я не вірю. Хіба молодь зараз несе такі чуда благословляти? Фу! Що про це скаже священник і люди?
А Катя – вся горда – поправила серветку і сказала, що важливі добрі наміри та пам’ять про традиції. Орися вже знав, що це буде свято, яке вона запам’ятає на все життя.
Жінка стояла над тим злощасним кошиком і намагався зберігати спокій. Але як тут не засмучуватися, коли місце ковбаси займає авокадо і тунець?
– Катя… де хрін? Де сіль? А ковбаса? – запитала жінка, намагаючись зберігати спокій.
– Ну… У мене вдома є сіль, я забув її додати. А ковбаса… воно мала бути, але я забула її на базарі.
– Свічка ароматична до церкви? – повторила Орися. — Може, ти б ще й паличку ладану кинула, а?
Тарас спробував виступити посередником.
– Мамо, будь ласка, давай не влаштовувати сцен. Катя робила все можливе.
– Вона пробувала? – звернулася мати до сина. – Протеїновий батончик для благословення? Добре, що я принесла свій кошик. Про всяк випадок. Бо до священика з авокадо я не піду.
Ганна серйозно кивнула. У повітрі відчувалася напруга. Катя мовчала, але вона не збиралася вибачатися.
Церква була повна, як завжди у Великдень. Катя гордо тримала свій кошик, а Орися стала біля неї навколішки зі своїм, традиційним, пропахлим ковбасою та хроном. Ганна, сусідка сиділа з ними, очима дивилася на кошики неподалік і бурмотіла собі під ніс, наче контролер якості.
орися помітила кількох людей на лавці поруч, вони весело дивлячись то на кошик Каті, то один на одного. Дівчинка шепотіла матері: – Мамо, а чому там авокадо?
Тарас намагався не сміятися, але він бачив, як його дихання тремтить. Але священник на диво, нічого не сказав. Лише глянув раз, потім другий – і пішов далі, можливо він не помітив.
На зворотному шляху ніхто не розмовляв. У автомобілі панувала тиша. Лише біля воріт Тарас зітхнув:
– Може наступного року разом приготуємо кошик? – обережно запропонував він.
– Ой, я сьогодні почну сушити трави, – з сарказмом сказала Орися. – Щоб зробити їх більш «еко».
Катя не відповіла. Стиснуті губи, стиснуті руки.
Може, вперше в житті до неї дійшло, що не кожну традицію можна прикрасити блиском.
А ви як вважаєте, кожен вправі вирішувати що класти в кошик та освячувати чи все ж краще дотримуватись певних традицій?
Віра Активна
