Наталія жила у великому старому будинку на околиці міста, серед багатьох дерев, у затишному куточку, де вітер приносив запах лугу, а навколо квітли різнобарвні квіти.
Це був її дім, що зберігав спогади про найкращі моменти її життя, коли вона ще була молодою і повною сил. Тепер же, у своїх шістдесяти трьох роках, вона залишалася тут одна, у цьому будинку, що став для неї не просто місцем, а частиною її душі.
Її чоловіка Івана не стало кілька років тому, залишивши її в повній самоті. Вони були разом більше сорока років, і тепер вона почувалася, немов частина її світу відійшла назавжди.
Усі ці роки Наталія була люблячою дружиною і мамою, а тепер, на старості, почала відчувати, що дім, який здавалося б належить тільки їй, стає об’єктом зацікавлення інших.
Її дві невістки, Олена і Марина, вже давно почали думати про те, що буде з будинком після того, як Наталія покине цей світ. Вони часто приходили до неї, але не для того, щоб просто поспілкуватися чи допомогти по господарству. Їхні візити були спрямовані на те, щоб якомога більше дізнатися про те, як жінка почувається, а особливо про стан її фінансів.
Олена, старша невістка, була жінкою, яка завжди прагнула контролювати ситуацію, навіть якщо це стосувалося її свекрухи. Вона часто ставила питання, які здавалося б, не мали жодного сенсу, але її мета була чіткою — дізнатися, чи є у Наталії плани по переоформленню майна або розподілу спадщини.
Олена з чоловіком, та сином, жили в маленькій квартирі в центрі міста, і будинок Наталії був для них бажаною нагородою, яку вони мріяли отримати, коли вона піде з цього світу.
Марина, молода і амбіційна, мала інший підхід. Вона не намагалася прямо впливати на Наталію, але завжди знаходила способи, щоб створити ситуації, коли Наталія почувала себе непотрібною.
Наприклад, вона часто влаштовувала «візити» без попередження, приходила з дитиною, щоб отримати кілька годин уваги від свекрухи, що мала допомогти з облаштуванням її онука.
Вона знала, як важливо для Наталії відчувати себе потрібною, і тому її підхід був підступним — вона вела себе як добра, турботлива невістка, але її справжня мета полягала в тому, щоб постійно нагадувати Наталії про її старість, слабкість і залежність від чужої допомоги.
Наталія намагалася не помічати цього і навіть намагалася не думати про майбутнє. Вона була переконана, що її будинок залишиться її до кінця її днів, і нічого не зміниться.
Проте, усе більше часу вона проводила в роздумах про те, що відбувається за її спиною. З кожним днем вона все більше відчувала, що її невістки чекають тільки того моменту, коли вона остаточно ослабне, щоб забрати собі те, що колись було її власністю.
Їй здавалось, що кожен її крок фіксується, що кожен день наближає її до того моменту, коли їй доведеться залишити цей дім.
Можливо, вона була б рада, якби справді її невістки не звертали уваги на її майно, а просто проявляли турботу про неї. Втім, це була лише її наївна ілюзія.
Одного дня, коли вона сиділа на терасі, пила чай і спостерігала за туманом, що облягав луг біля її будинку, вона почула звичний дзвінок у двері. Це була Олена.
— Привіт, мамо! Як ти себе почуваєш? — запитала Олена, заходячи в будинок. З вигляду її обличчя Наталія відразу побачила, що вона не просто прийшла для того, щоб поговорити.
Олена почала повільно, але вперто підводити розмову до того, що будинок, ймовірно, занадто великий для неї, і що в її віці було б краще подумати про переїзд.
— Ти знаєш, мамо, може, тобі варто задуматися, чи не переїхати в будинок для літніх людей? Тут вже все давно старе, важко підтримувати, та й загалом, ти знаєш, скільки це коштує, — мовила Олена, нахиляючись до Наталії, ніби намагаючись донести до неї важливу правду.
Наталія не зважала на її слова, намагаючись зберігати спокій. Вона знала, що ці розмови велися не вперше, і що кожного разу вони лише ставали більш настирливими.
— Я вже все обдумала, — відповіла вона спокійно. — Нікуди не поїду. Це мій дім, і я залишаюся тут.
Олена посміхнулася. В її посмішці було щось таке, що змусило Наталію відчути неспокій.
Через кілька днів, у черговий раз, Марина прийшла з пакетом. Вона також не змогла утриматися від того, щоб не порушити питання про переїзд.
— Мама, ну чому ти так упираєшся? Це ж для тебе краще. Ти сама бачиш, як важко тобі дається все це. Діти будуть за тобою доглядати, тобі не потрібно буде турбуватися про хату та всі ці справи. І що найголовніше — тут ти знайдеш багато нових друзів, будеш спілкуватися, як в молодості, — сказала Марина, демонструючи свою турботу.
Наталія знову відповіла з гідністю:
— Я не хочу, щоб вирішували замість мене. Я можу сама подбати про себе. Але Марина була вперта.
Ці розмови тривали місяцями. І хоча Наталія все ще не здалася, її почуття розчарування росло. Вона почала все більше розуміти, що її невістки давно вирішили її долю і ждали тільки її ослаблення.
Це було, але неминуче. Вона знала, що, як тільки її не стане, вони одразу заберуть все, що вона так довго берегла.
І ось, одного дня, Наталія вирушила до медичного закладу. Це було звичайне обстеження, але після того, як результати показали деякі тривожні сигнали, вона почала все більше замислюватися про майбутнє. І це не було тільки питанням самопочуття, це було питанням того, хто забере її дім.
Настав момент, коли вона вирішила діяти. Наталія не стала піддаватися на вмовляння невісток, але вирішила, що не дозволить їм виявити її слабкість.
Вона звернулася до адвоката і зробила важливий крок — оформила спадщину так, щоб після того, як вона відійде у засвіти будинок належав благодійним організаціям, а не її родині.
Невістки були вражені, коли дізналися про це. Вони намагалися звинувачувати Наталію, але було вже запізно.
Вони залишилися без того, що так мріяли забрати, і зрозуміли, що, навіть якщо будинок і належатиме комусь іншому, їм так і не вдалося заволодіти тим, що їм так хотілося.
Після цього більше не було ноги ні однієї з них у Наталії вдома. Сини наче теж забули дорогу до будинку матері.
А Наталія ж залишилася в своєму домі, і хоча вона не могла змінити минуле, вона зрозуміла, що її рішучість і гідність дозволили їй взяти під контроль своє майбутнє.
Галина Червона
