– Невже це правда? – прошепотіла вражена дівчина і на радощах розплакалася. – Невже в такий особливий вечір і справді трапляються дива? Дякую тобі, Боже, що ти в цей Великдень зробив мені такий щедрий подарунок. Цих грошей вистачить і на обручки, і на інші дрібниці

Ліна з нетерпінням чекала, коли закінчиться робочий день, і час від часу нишком поглядала на манекен, на якому висіло розкішне весільне плаття. Скоро, зовсім скоро їхнє із Дмитром весілля. Тож вона власноруч пошила собі святкове вбрання. Ото мама з татом раділи б за неї, якби були живими!

На мить в очах дівчини з’явилися сльози – батьків не стало, коли вона була ще зовсім малою. Спритні родичі швидко поділили їхнє майно, а саму дівчинку відправили в інтернат для сиріт. Згодом Ліна вивчилася на швачку і влаштувалася на роботу у невеличку фірму, яка займалася пошиттям різноманітної робочої форми.

– Гарна дівчина, добра і щира, – часто говорила Варвара Євдокимівна, вахтерка гуртожитку, в якому проживала Ліна. – І господиня чудова – в кімнаті завжди чисто та охайно. Хоч би Бог дав їй, сиротині, гарного чоловіка.

Жінка, яка виховувала донечок-двійнят, ровесниць Ліни, щиро турбувалася за дівчину і вечорами, молячись за рідних, завжди просила Господа опікуватися нею. Вона прожила життя і чудово розуміла, що в нинішньому меркантильному світі юнаки часто шукають дівчат із заможних родин. І тому хотіла, аби в житті Ліни все склалося якнайкраще.

Тож, коли дівчина почала зустрічатися з Дмитром, вахтер раділа, бо бачила, що він хлопець серйозний, поміркований і по-справжньому кохає Ліну.

Після роботи дівчина поспішила до гуртожитку, аби взяти гроші, які їй місяць тому привіз коханий. Хлопець був родом з села і в місті жив на квартирі далеких родичів, які частенько випивали, і тому гроші залишав у дівчини. А того дня вони мали йти в ювелірний магазин – купувати обручки. Тож Ліна поспіхом влетіла у кімнату і простягла руку до старенької дерев’яної скриньки, коли побачила, що там, де вона ще вчора стояла, нині порожнє місце.

– Ой, леле, невже Ігор забрав? – бідолаха зрозуміла, що скриньку з грішми забрав її двоюрідний брат-п’яничка, який два-три рази на рік навідувався до неї. – І знаю ж, що він не чистий на руку, а все одно пустила до кімнати. Ой, лишенько, а що ж я Дмитрику скажу? За що ж ми тепер обручки купимо?

– І скільки разів я тобі говорила, аби гнала того п’яничку геть, ти все одно мене не послухала, – почувши, що сталося, скрушно похитала головою Варвара Євдокимівна. – Який він тобі родич? Приходить, аби тебе, дурепу, в черговий раз обібрати.

Тим часом Дмитро, ледве допитавшись у заплаканої дівчини, що сталося, почав заспокоювати її.

– Ну, не плач, моя маленька,– шепотів він, обнімаючи її. – Давай-но я піду до нього, і ми по-чоловічому поговоримо.

– Ні-ні, – заперечила дівчина. – Тільки не це. Він же відсидів строк за те, що побив товариша по роботі. І коли вип’є, то стає наче ненормальний. Його рідна мати, і та його тоді боїться.

Того вечора закохані довго гуляли містом, насолоджувалися смачним шоколадом. Хлопець, як міг, заспокоював кохану. Проте на душі Ліни було якось мулько – це вона винна у тому, що трапилося. Не потрібно було класти скриньку з грішми на видному місці, тоді все було б добре. Тож, попрощавшись біля гуртожитку з коханим, дівчина прийшла в свою кімнату і розплакалася.

– Боже, ну чому так? – бідкалася вона. – Чому мені так не щастить?

А наступного дня був Великодній вечір. На роботі був вихідний, тож опісля обіду дівчина, взявши пакет, в якому лежав маленький подарунок Варварі Євдокимівні, коханому Дмитрику та пальто, яке Ліна купила в магазині секонд-хенду декілька днів тому, поїхала в гуртожиток. Вони з Дімою домовилися ввечері зустрітися біля пекарні, аби разом з друзями піти освячувати великодні кошики.

Після пригоди з грішми настрою не було і не хотілося нікуди йти, проте дівчина вирішила не підводити компанії і, прийшовши в гуртожиток, почала швидко збиратися. Вахтерка сплела її розкішне волосся у чотири коси, які виклала на голові квітами так майстерно, що її таланту могло позаздрити чимало майстрів з перукарень. Ліна одягнула темно-зелене плаття, яке так личило до її карих очей, і ще раз приміряла тепле пухове пальто. Куплене на секонді, воно проте мало вигляд нової, розкішної речі, яка дуже пасувала дівчині.

– Ой, що це? – дівчина відчула під пальцями замочок. – А я й не бачила, що тут є внутрішня кишенька. Ой…

Розкривши замочок, вона побачила, що в кишеньці щось лежить. Витягнувши, завмерла, ошелешена, і довго-довго не могла повірити своїм очам. Перед нею лежав маленький, складений вдвічі шматок паперу, на якому було щось написано, і дві купюри по 100 євро кожна.

– Невже це правда? – прошепотіла вражена дівчина і на радощах розплакалася. – Невже в такий особливий вечір і справді трапляються дива? Дякую тобі, Боже, що ти в цей вечір зробив мені такий щедрий подарунок. Цих грошей вистачить і на обручки, і на інші дрібниці.

А наступного дня, найкраща подруга дівчини, яка знала німецьку, прочитала лист.

– Привіт, фройлян! – читала Оля. – Я хочу, аби дівчина, яка носитиме моє пальто, отримала також і маленький подарунок. Тому надсилаю тобі ці гроші, аби ти купила собі те, про що мрієш. Будь щасливою! Ельза!

Ліна, витерши непрохані сльози, подумки дякувала незнайомій і далекій Ельзі. У цей вечір вона, 20-річна дівчина, повірила у те, що дива обов’язково трапляються!

За матеріалами – t1.ua

Фото ілюстративне – Wallpaper Flare