Мирося Іванівна знову сиділа в кріслі біля вікна, теплий чай стояв на столі, а вона мрійливо дивилася на осінній пейзаж, що поступово змінювався. Її думки важко було зібрати воєдино, і вона все частіше згадувала дитинство, роки молодості. Ці спогади приходили до неї не так часто, як хотілося б, але вони все ще мали силу володіти її серцем.
Двері несподівано відчинилися, і на порозі з’явилася сусідка, Марія Петрівна. Жінка, як завжди, була у своєму звичному вбранні — в темній спідниці та блузі з квітковим візерунком, з яскраво-червоним шарфом на плечах, який додав їй енергійності. В руках вона тримала сумку з продуктами, а на обличчі було виражено багато емоцій, що вона поспішала поділитися
— Мирося, Мирося! — вигукнула Марія, заходячи до кімнати. — Пощастило тобі з онукою!. Твоя Оля — янголятко просто!
Мирося Іванівна підняла голову і усміхнулась, дивлячись на свою сусідку. Вона вже знала, що Марія завжди любила ділитися своїми думками, і не обминала жодної нагоди порівняти дітей та онуків. Справжнє джерело її розмов завжди було життя чужих дітей.
— Ти це про Олю? — запитала Мирося, м’яко посміхаючись, хоча в серці знову промайнула сумна думка про власну доньку.
Марія сіла на стілець і взяла склянку чаю, що стояв на столі, не запитавши дозволу, адже це була її звичка. Вона випила ковток і продовжила.
— Ну, звісно! Ти подивись, як вона себе поводить. І так мила, і така уважна. Я от за своїми онуками не можу встигнути: то мати не пустить, то батько не дасть, а коли вже пускають, то вони такі злі! Як хочеш поговорити з ними — вони тобі не дадуть навіть слово сказати. І що цікаво, якраз і не хочуть слухати. А твоя Оля — як янгол. Ну, і ти, видно, на щось її навчила.
Мирося Іванівна тихо сміялася, хоча і було видно, що це сміх через біль. Вона завжди любила свою доньку, але інколи їй здавалося, що життя для них обох було складнішим, ніж мало бути. Та й тепер, коли Оля приїжджала, вона була такою ж, але чим далі, тим важче було знайти спільну мову. Ситуація з її донькою не була такою безтурботною, як розповідала Марія.
— Так, Оля — чудова, — сказала Мирося з деяким сумом у голосі, дивлячись на Марію. — Вона завжди була такою доброю, якою я і хотіла її виховати. Але ти ж знаєш, що між нами з нею часом виникають певні труднощі.
Марія тільки хитнула головою, зацікавлено вдивляючись у подругу.
— Труднощі? — запитала вона, обережно приглядаючись. — Та ти що, Мирося! Вона ж така добра, така лагідна. Я бачила, як вона до тебе ставиться! Вона ж просто… ну, не знаю, хіба що найкраща з усіх можливих. Я не розумію, чому ти так говориш?
Мирося Іванівна задумалася на хвилину. Вона, безперечно, любила свою доньку, але їй все ж не вистачало тієї теплоти, якої вона так прагнула від Олі. Колись, коли Оля була маленька, Мирося могла пригорнути її до себе, поцілувати в щічку, а тепер… все було набагато складніше. Оля стала зовсім іншою, і хоча Мирося все ще намагалася зрозуміти її, у них з’явилося багато нерозуміння.
— Маріє, ти не зовсім розумієш. Оля добра, але між нами вже є стільки непорозумінь. Вона не така, як раніше. Вона багато працює, живе своїм життям, і часто я відчуваю, що вона просто не має часу для мене. Ні, це не те, що я не вдячна їй. Вона робить багато хорошого, допомагає, але…
Марія уважно слухала, її обличчя виразно показувало розуміння.
— Ну, це вже як у всіх, — зітхнула вона. — Сьогодні всі такі зайняті, все кудись біжать. Я ось вам кажу, що сини зовсім не хочуть присвячувати мені часу. Ні приїдуть, ні передзвонять. Тільки по святах. Вони ж так швидко виростають, Мирося, і от не знаєш, чи буде шанс поговорити, чи не буде.
— Так, це правда… — задумливо промовила Мирося, дивлячись в одну точку. — Оля часто зайнята, навіть коли приїжджає, ми практично не знаходимо часу поговорити по душах. Але я не хочу її обтяжувати своїми проблемами.
Марія порухала головою, киваючи.
— Ох, ну знаєш, інколи треба і попросити про допомогу. Бо в іншому випадку все може так і залишитися. Всі ж вважають, що мама має все витримати і не просити нічого. Але ми ж люди, не залізні!
Мирося Іванівна поклала чашку на стіл і подивилась на свою подругу.
— Можливо, ти права. Просто я завжди намагалася бути сильною для Олі, а тепер бачу, що навіть не знаю, як їй відкритись. Вона ж така зайнята! Всі ці її проблеми на роботі, постійні поїздки, тренування… Вона і так, можна сказати, не має часу на себе. А я… я не хочу бути тягарем.
Марія витягнула з сумки ще кілька продуктів і поклала їх на стіл, обираючи кожне слово з обережністю.
Ой, Мирося, я тебе розумію. Я теж переживаю, коли мої діти не дзвонять. Але я вже навчуся приймати це. У нас же не можна на них тиснути, бо з усіх боків — стреси, турботи. Вони ж нас люблять, просто не завжди знають, як показати це. Треба пробачати, бо вони теж від нас чогось хочуть, чи не хочуть цього визнати. Вони звикли до того, що ми, як матері, все розуміємо без слів.
Мирося міркувала кілька секунд, а потім зітхнула.
— Мабуть, ти права. Я часто чую від неї: “Мамо, я ж працюю, у мене немає часу!” І я це розумію, але чомусь мені важко з цим змиритись.
Марія усміхнулася лагідно.
— Знаєш, я думаю, що тобі варто просто бути чесною з нею. Не боятись показати, що тобі потрібно більше уваги. Оля ж твоя донька, вона тебе любить. Просто інколи ми самі боїмося зізнатися в тому, що нам потрібна підтримка.
Мирося Іванівна тихо посміхнулася— Може, ти й права, Маріє. Може, я й занадто закрита. Але часом мені здається, що навіть відкриваючись, я не зможу повернути все назад, як було раніше.
Марія схилила голову і ніжно поклала руку на її.
— Ні, Мирося, не думай так. Завжди можна щось змінити. Іноді треба просто почати говорити і відкриватися. Твоя Оля зрозуміє. Вона ж не камінь, вона твоя рідна дочка!
Мирося Іванівна глибоко вдихнула і знову посміхнулась
Може, ти й права. Може, я просто занадто боюсь, що знову все не вийде.
Марія підійшла до дверей.
— Все буде добре, Мирося, обов’язково. Я вірю, що між вами все налагодиться. Ви — хороші люди, все можна вирішити.
Мирося Іванівна подивилася їй в очі, відчуваючи теплоту її слів.
— Дякую, Маріє. Ти завжди правду кажеш.
Сусідка, посміхаючись, вийшла з кімнати, залишивши Мирося Іванівну наодинці з її думками, але в серці вже було трохи легше.
Автор: Олеся.
