Після декретної відпустки, я вирішила зайнятися бізнесом. Відкрила маленький магазинчик жіночому одягу.
– Важко! Не вигідно! – я чула такі слова з усіх боків. Але я все вирішила, з чоловіком порадилася і він схвалив. На моїй роботі зарплата була така, що сказати соромно. Житло своє у нас є, чоловікові від бабусі квартира залишилася.
У нашому місті ціни за оренду високі, але я знайшла прийнятний для себе варіант і поринула з головою в свою справу. Взяла кредит, оформила папери і тепер у мене відділ в торговому центрі 25 метрів разом з підсобною.
Торгую сама, з ранку і до вечора. З донькою, якій 6-й рік, сидить свекруха. Моя Поліна, як і багато дітей, в садку часто хворіла, особливо на самому початку, а на лікарняний не втечеш, хоч і сама собі начальник.
– Так візьми ти продавцем наречену брата, – говорила мені мама ще 2 роки тому, – Ліза все одно ніде не працює, а тобі буде допомога.
– Мамо, – кажу, – я поки працюю майже без прибутку, а Лізі платити зарплату треба. Мені нічим їй платити. Насправді причин відмови було декілька: і платити дівчині брата нічим, і брати на роботу родичів або майже родичів – провальна справа, та й не особливо Ліза мені подобалася.
– Ось по очах видно, що та ще штучка! – розповідала я чоловікові, – тільки й розмов про те, як би кого «обдурити» і більше прибутку отримати.
Нещодавно розговорилися з нею про те, що знайома попалася на хабарі, так вона і видала: молодець, баба, крутитися вміла, шкода, що попалася. Ну да ладно, з темою «Ліза – кращий продавець» від мене відчепилися. Незабаром після цього Ліза стала братові дружиною і зараз вже 8 місяців їх синові, моєму племіннику.
– А ми до тебе в гості, – заглянула родичка в мій магазинчик з коляскою, – Тимку костюмчик купувала, вирішили ми тітку відвідати. Правда, Тимуре?
Я полоскотала карапуза, встигла парою слів перекинутися з самою Лізою, як у теї погляд став скляним: – Ой, яка сукня! Картинка! Завжди про таку мріяла! А я так розжиріла після появи малюка, жодна святкова шмотка не лізе, а мені на весілля до подруги йти. Мама твоя погодилася нас з чоловіком відпустити, посидіти з онуком. Шкода, що розмір не мій, я б взяла.
– Твій розмір є, – сказала я, – можу принести, приміряти. Я беру кожну модель в обмеженій кількості, не більше 4-х штук. До зали на вішаки і на манекени вивішую тільки найбільш ходові розміри, 44 або 46. Решта в підсобці. Ліза після народження дитини погладшала, їй підійде 50-й, і він у мене був.
– Тащи! – вигукнула дружина брата, – Це ж мрія, тим більше, що ти з Тимуром побудеш, поки я буду приміряти. Вийшла вона з примірочної задоволена, як слон: влізла в сукню, сидить добре, колір її. – Скільки-скільки? – перепитала Ліза побачивши цінник, – Здуріти можна!
– Я продам тобі за закупівельною ціною, – сказала я, – дешевше не можу.
– Так навіть за закупівельною, – посмутніла родичка, – у мене таких грошей немає. Звідки у мене в декреті гроші, нам з твоїм братом іпотеку треба платити. Гаразд, обійдуся.
Можливо, Ліза сподівалася, що я їй сукню подарую, але у мене немає можливості робити такі шикарні подарунки. Коли брат з дружиною іпотеку взяли ми з чоловіком на новосілля їх обдарували пристойно, на народження Тимка я подарувала коляску хорошу, підносила подарунки і до днів народження, і невеликі презенти до загальних свят. А ось зараз ніяких приводів не було і зайвих грошей теж.
Я навіть не кажу про те, що мені від дружини брата у відповідь подарунок був піднесений лише одного разу, до 8-го березня: шампунь і бальзам для волосся. Про інші приводи вважали за краще забути: то в лікарні була, то з немовлям закрутилася, а то: – Ну звідки у мене в декреті гроші? Та ще й з нашої іпотекою!
Ліза з нудьгуючим поглядом розглянула ще кілька суконь, потім вирушила додому: Тимуру їсти пора.
Я занурилася в якісь підрахунки. – Не зможу внучку забрати з садка, – зателефонувала через кілька днів свекруха, – голова болить, прямо лусне ось-ось, погода змінюється чи що. Ти не переживай, я сама з твоєю мамою вже домовилася, вона Поліночку забере і до тебе приведе.
Мама моя живе трохи далі від магазину, ніж свекруха, вона теж уже на пенсії, але якось так повелося, що з онукою більше часу проводила мама чоловіка. Їй було в радість, та й не так давно мама на пенсію вийшла.
– Ми прийшли, – пролунало на порозі майже о 18-й, – ти скоро закриваєшся?
У мене клієнтка була і я проводила маму з донькою в підсобку. Закривалася я зазвичай в 7 вечора, але сьогодні через Поліну доведеться раніше, не сидіти ж їй цілу годину тут.
– Я піду, мабуть, – вийшла мама хвилин через 5, – Поліна малювати сіла, а у мене тісто на пироги стоїть. Я кивнула мамі, клієнтка перебувала в процесі прийняття рішення яку з двох суконь взяти, мені не було коли.
В той день я закрилася, взяла доньку і спокійно пішла додому, минули вихідні, в понеділок мама подзвонила і запропонувала сама привести внучку з садка: – Я телефонувала свасі, вона знає. Я здивувалася злегка, зазвичай з мамою важкувато домовитися про таке, треба або заздалегідь дзвонити і просити, або якщо вже форс-мажор, захворіла свекруха, наприклад, і сама зателефонувала їй, як минулого разу. Ну ладно, думаю, привела, так привела.
– Ні, я не візьму, – клієнтка у вівторок вийшла з примірочної з незадоволеним обличчям. – Розмір не підійшов? – поцікавилась я. – Ні, – уїдливо відповіла дама, – розмір мій. Але я не маю звички купувати ношені речі! Поки я, роззявивши рот, очима кліпала, жінка пояснила: – Тут пляма, а пахви просто смердять чужим дезодорантом, дивіться навіть плями залишилися? Я бачила.
Вибачившись перед дамою, червоніючи і бліднучи від думки, що в маленькому містечку втратити клієнтуру і репутацію – легше легкого, якщо піде слух про те, що мої сукні – «секонд хенд», я складала в голові пазли. Відмова дружини брата від покупки, хоча плаття подобалося і було впору. Мама привела внучку і швидке її зникнення під приводом тіста. Другий прихід мами в понеділок «просто так». Передала Поліну, пробула з нею три хвилини в підсобці і поспішила піти.
– Ну так, – зізналася мама, – я брала. Ну зовсім Лізі ні в чому йти було. Звідки у твого брата такі гроші на вбрання? А воно вже дуже їй сподобалося, вона навіть плакала, що не змогла купити обновку.
– Вона тебе попросила?
– Ну як … Я сама погодилася. Та й справ-то, на один вечір вбрання, а таких грошей коштує!
– І що? – з викликом відповіла мені Ліза, – Ніхто ж не вмер! Так всі так роблять! Мені подруга і то сказала, що у зовиці свій магазин шмотья, а я голову ламаю, що носити нічого.
– Ти розумієш, – кажу, – що ти мене підставила? На сукні пляма і плями від дезодоранту. Прати? Але це вже не нова сукня. Мені моя репутація дорога.
– Молоко протікло, – відповіла Ліза, – подумаєш. І взагалі, не я брала у тебе сукню з магазину, а твоя власна мама, з нею і розбирайся.
Мама хотіла зробити приємне невістці, це зрозуміло. Сукню я тепер не продам, це теж не обговорюється. Лізі подарувати? Дудки.
– Я поверну тобі гроші за неї, – трагічним тоном сказала мама, – хоч вона і коштує більше половини моєї пенсії.
Гроші за сукню я взяла, сукню віддала мамі. Нехай хоч дарує її Лізі, хоч підлоги нею миє. Тут же подзвонив брат, який звинуватив мене в тому, що я оббираю рідну матір.
– Ну так віддай мамі гроші за сукню, яку так хотіла твоя дружина, що навіть підбила свою свекруху на шахрайство (крадіжкою я це називати не стала), – кажу, – чому я повинна страждати?
– Не доведеться, – похвалився брат, – мама вже подарувала її Лізі. Але ти вчинила непорядно.
Це я непорядно вчинила? Він серйозно? Тепер у мене по відношенню до власних родичів санкції: в магазин вони не вхожі.
– Навіть, якщо вони щось захочуть купити? – запитує чоловік.
– Нехай купують в іншому місці, – відповідаю, – гроші я повернула, але осад від випадку і думка про мій магазин у клієнтки, залишилися.
Фото ілюстративне з вільних джерел
