Ранок видався теплим і я вирішила піти на город, зібрати огірків для салату. Нічого не віщувало біди, поки не побачила, як моя сусідка Ганна йде дорогою, з таким виразом обличчя, мов ще трохи й вона втратить контроль над собою. Я помітила, що її очі були червоні, ніби вона плакала.
— Ганю, що сталося? – запитала я, підходячи ближче.
Жінка зупинилася й витерла сльози, хоча виглядала вона скоріше злою, ніж сумною.
— Оленко, ти навіть не уявляєш! Мої кавуни… Їх більше немає! – вона різко розмахнула руками, показуючи на поле за спиною. – Коні знову попаслися на моєму городі! Що не погризли, то витоптали. Ну що ж це таке!? Ціле літо працювала і все марно!
Коли ви думаєте, що шкідники для вашого городу – це тільки колорадський жук та сліпиш, ви сильно помиляєтеся. Бо якщо ви живете в селі, де двадцять дворів має коней, то потрава на вашому полі – це іноді зовсім не сюжет з літератури 19 століття. Бо коні – це безумовно, дуже екологічний транспорт для перевезення врожаю та інших вантажів селом, разом з тракторами та вантажівками. Або можливість весело з’їздити на свято до родичів до іншого села. Але, якщо господар того коня – людина не надто відповідальна, то ці благородні тварини здатні наробити добрячої шкоди. Так і сталося з пані Ганною.
Я зітхнула, відчуваючи, як мій гнів починає закипати. Це вже не перший раз, коли сусідські коні знищують наші врожаї.
— А чи знаєш ти, чий це кінь? – запитала я, хоча вже здогадувалася про відповідь.
— А хто ж, як не Петро! Він і раніше випускав своїх коней без нагляду. Думає, що йому все можна, бо він тут найдовше живе! – Ганна ледве стримувала себе.
— Ми ж з ним вже говорили, – сказала я, відчуваючи безпорадність. – Він обіцяв слідкувати за своїми кіньми.
— Обіцяв! – Ганна скривилася, ніби з’їла щось гірке. – Йому байдуже. Він знає, що ми нічого не зробимо.
Я задумалась, не знаючи, що сказати. Коні не винні – це їхня природа, шукати їжу. Винен Петро, який не дбає про своїх тварин.
— Треба знову з ним говорити, – нарешті вимовила я. – І цього разу всі разом. Він має зрозуміти, що це серйозно.
— Оленко, говорити з ним, це як об стіну горохом. – сумно похитала головою Ганна. – Але що ж робити? Невже так і будемо втрачати врожай?
— Що нам залишається? Ловити його коней кожного разу, як вони втечуть? Чи може, здати їх наступного разу та віддати господарю гроші?
Ми розійшлися, кожна з важкими думками. Село – це місце, де всі мають триматися разом, але іноді саме через власних сусідів ми змушені боротися за те, що було вирощено важкою працею.
Наступного дня сусід Іван, який жив по той бік від Петра вирішив йому помститися за Ганну та за себе. Кінь той шкодив скрізь де тільки міг, але хазяїн нічого з цим не робив. Ще й паркан пошкодив, щоб воля була тварині у сусідських городах пастися.
Іван навмисно випустив до сусіда своїх двох кіз. Коли ті гризли яблуні, Петро побачив та вибіг на подвір’я з величезним батогом. Як давай ганяти тих кіз, що мало не здалося. Він гніву у нього очі збільшилися, міміка змінилася та полились такі слова, яких світ ще не чув. Все про всіх згадав той чоловік. І скільки в нього тої ненависті до сусідів?
Після того інциденту минув тиждень. Ганна знов йшла селом заплакана та проклинала того сусіда, що коней випускає на її город. І ніхто, ніщо йому зробити не може, тільки ще більше посваритися. Що робити в цій ситуації, ніхто вже не знав.
