Хочу вам розповісти історію, яка трапилась зі мною кілька років тому. Так сталось, що я опинилася тимчасово без роботи і ходила на співбесіди в різні організації. Звичайно були дні, коли мені не треба було нікуди йти і ці дні були для мене найважчими, тому що я не звикла сидіти без роботи. Я прокидалась ні світ, ні зоря, в дома всю роботу переробила, а ввечері не могла заснути.
Це передмова, а ось і сама історія. Було літо, вільний від пошуків роботи день. Я знову прокинулася рано і, не знаючи чим себе зайняти, так як все зроблено, а грошей немає, щоб піти по магазинам, то я вирішила просто піти погуляти.
Це був ранок, ще й 7 не було, коли я вийшла з дому. Погода хороша, тепла, йду собі не поспішаючи. Вирішила пройтись дворами, так як в районі живу з дитинства і звичайний парк вже не приваблював, захотілось побачити щось нове. Іду, тиша, нікого немає, і тут помічаю, що за мною хтось іде. Ну йде і йде. Але мене щось насторожило. У вас бувало коли-не будь таке відчуття, коли хтось йде за вами?
Я вирішила поки не звертати уваги на нього, але через якийсь час я помітила, що він справді йде за мною. Я ходила дворами абсолютно безцільно, а він слід за мною, тією самою дорогою, ось уже півгодини.
Тоді я вирішила перевірити його – впустила якусь річ з кишені і зупинилася її підняти. Трохи обернувшись, краєм ока помітила, що він теж зупинився. А далі по класиці жанру: я прискорювала кроки – він прискорював, я сповільнювала – він уповільнював. І як розсудлива людина я розуміла, що треба це закінчувати, виходити з цих дворів, та й він уже почав скорочувати відстань між нами.
Я приблизно зорієнтувалася, де перебуваю і скільки мені йти щоб вийти в якесь людне місце. Виходило, що мені треба пройти ще хвилин десять. І ось я звернула вбік дороги і тут цей хлопець, що йшов за мною, мабуть, зрозумів мій намір і прискорив крок. Так, я знала, як теоретично мені пройти, але практично я ніколи раніше не ходила цими дворами.
І те, що мені постало перед очима! Ні, я не зайшла в глухий кут, але попереду я побачила незрозумілу споруду, щось типу одноповерхового цегляного будиночка, який стоїть на моєму шляху так незручно. Я навіть на кілька секунд забарилася, зупинилася і обернулася. Хлопець йшов за мною. Мало того, я навіть не знала, що за цим будиночком і куди взагалі мене виведе стежка, що його огинає. Шум машин я чула, знала, що йду правильно, але ось що ще за перешкоди мене очікують, не уявляла.
А хлопець тим часом, мабуть, зрозумів, що я вже не знаю, куди йти, прискорив крок і опинився буквально в метрах 10 від мене.
Ноги перестали мене слухатись, вони буквально підкошувались. Потім я хотіла побігти, але чомусь ледве-ледве йшла стежкою. Обернулася від важкого дихання цього хлопця за моєю спиною і побачила, що він уже в 5 метрах від мене, а у мене ноги все ще не слухаються, і я навіть прискорити крок не можу.
Вже коли я дійшла до кута будівлі то побачила, таку картину: виявляється, ми були у дворі магазину, який розташовувався на першому поверсі житлового будинку. Там стояла лавочка, буквально в п’ятнадцяти метрах від цього будинку, повернена на цей самий будиночок, на якій сиділи три міцних охоронця в формі. Вони здивовано подивились на мене.
У цей момент я обернулася вже останній раз. Він, ще не побачив тих охоронців, подумав що мене, нарешті наздогнав. А я швидко і впевнено пішла в напрямку лавки, хлопчина прискорив крок і вийшов слідом за мною.
Як тільки він побачив тих охоронців то розвернувся і так драпонув, що тільки п’яти виблискували.
Я вийшла нарешті на жваву дорогу, і сіла в автобус, щоб дістатися до дому. Після того, я ніколи вже не гуляла дворами, і навіть зараз, вже пройшло багато часу, стараюсь іти там де багато людей.
Фото pixabay.com
