Мене звуть Ірина, зараз мені 29 років. Я зустрічалася зі своїм чоловіком ще зі школи. Ми завжди були разом – вступили до інституту, потім влаштувалися працювати в одну фірму. Сашко красиво залицявся, дарував букети троянд, буквально – носив на руках. Ми одружилися, я була найщасливішою!
Після трьох років шлюбу почалися проблеми – після одної невдачі я більше не могла мати дітей. Незабаром чоловік потрапив в серйозну автопригоду і повністю втратив зір. Лікарі говорили, що йому потрібен догляд і невідомо, скільки часу займе реабілітація. Буде він знову бачити чи ні – ніхто не знав.
Перші півроку я всіляко його підтримувала, але потім зламалася. Подумала, що не хочу так провести все своє життя. У мене був знайомий – хлопець, закоханий в мене ще з інститутських часів. Він покликав до Німеччини. Я зібрала речі, кинула хворого чоловіка і поїхала в іншу країну. Подумала, що зміна обстановки піде на користь.
Що я можу сказати? Серйозних стосунків з новим залицяльником у мене не вийшло. Я його не любила, і пошкодувала, що пішла від чоловіка. Повернулася в рідне місто через рік. Дізналася, що Сашковий зір повністю відновився і він може жити повним життям. А ще збирається зіграти весілля з медсестрою, яка весь час була поруч і підтримувала його.
Я до сих пір його кохаю, а він навіть розмовляти зі мною не хоче.
Фото ілюстративне з вільних джерел
