Василина тільки встигла поставити на стіл млинці, як стукнула клямка в сінях, на порозі з’явилася Марія, – згорблена від прожитих років. – А я тебе зі святом прийшла привітати, – проскрипіла вона своїм втомленим голосом.
– Теж мені, знайшла свято, – буркнула Василина, ровесниця гості, – проходь, у мене налисники готові. Марія зняла пальто, скинула хустку, поправила гребінець на сивому волоссі та присіла на стілець.
– А що ти маєш проти міжнародного дня 8 Березня?
– Так він для молодих, а нам яке це свято, – не звикли, – поправляючи скатертину, відповіла господиня.
– Ну, як же, і нас вітали, і на роботі вітали, і Гриша мій подаруночок мені вручав … – Марія обірвала свою промову на півслові. Василина кинула рушник на стілець, зі стуком поставила на стіл кружку. – Гриша твій, – передражнила вона, – перебіжчик твій Гриша, а ти – розлучниця.
Марія, не здригнувшись, терпляче слухала всі колючі висловлювання односельчанки, вставляючи іноді слова виправдання про чоловіка, який уже давно відійшов у засвіти.
– Ну, гаразд, посварилися ми з ним, навіщо ти його до себе повела, та прямо на сінник.
– Василино, та не було ніякого сінника, біля хвіртки постояли і розійшлися. Це ти потім вже роздула скандал. Ну, ось і пішов він до мене.
– Та й Бог з ним, може воно і краще, – махнула рукою Василина, – чоловік-то у мене хороший був, – Микола-то. А з Грицем невідомо, як вийшло б.
Губи Марії раптом затремтіли, сльози застилали очі: – Згадаю його – радію, а тебе побачу, – так лаю себе. Розлучниця вона і є розлучниця, – навіщо я між вами встала, – Марія дістала хусточку і стала витирати очі.
– Та ти чого, Маш? – Василина злякано глянула на гостю. – Перестань, дурненька. Яка твоя вина? Та ніякий. Ну, називаю я тебе розлучницею, – так нам хоч поговорити є про що, заодно молодість нашу згадаємо. Ти ж все одно рідна мені. – Василина підійшла і обняла Марію, схилившись над нею і заспокоюючи як малу дитину: – Розлучниця ти моя рідна, – примовляла вона, – чого б ми один без одного робили в цій глушині? Марія перестала плакати.
– А й то правда, в селі-то не залишилося, ми з тобою, та Тимофієви ще живуть, але вони хоч молодші.
– Дякую фермерам, що переїхали сюди, – нагадала Василина, – вони в силі ще, машина є, на випадок чого, – не відмовляють.
– А у тебе Єгоркина фотографія є? – запитала Марія, переключившись на інше.
– А як же! Є. Христинка минулого разу ще привезла. У неї-то всі картки в телефоні, а я як раніше люблю, щоб на папері, – вона з гордістю дістала фотографію правнука і тремтячими руками подала Марії.
– А хороших правнуків нам онуки наші подарували, – сказала Марія і поцілувала фотографію.
– Ой, і не кажи, хто б міг подумати, що поріднимося на старості років, що правнуки у нас спільні будуть. Шкода, мужики наші не дізналися і не побачили правнуків, – з сумом промовила, наче жалісливу пісню проспівала Василина.
– Ой, щось голова боліти початку, – зітхнула Марія.
– Тиск знову? Ти дивись, стеж за тиском-то, а якщо погано стане, відразу мені телефонуй, – у мене телефон ось він, – ляснувши себе по кишені, сказала Василина.
– Я ж твій номер напам’ять пам’ятаю, – сказала Марія, – номера дітей не вивчила, а твій пам’ятаю. Ти вже у мене в цьому селі одна рідна. А потім, ніби згадавши, сказала: – Василино, – я пиріжків напекла, ось замість подарочка захопила для тебе. А ще огірочків баночку, – ти сама говорила, що вони у мене найсмачніші.
– А у мене картопелька готова, – спохопилася Василина, – сідай до столу, зараз трапезувати будемо.
Фото спеціально для особлива
