— Ну що, знову ці дивні погляди на боса? – запитала мене Оля, коли ми сиділи у нашій улюбленій кав’ярні. Вона була моєю найближчою подругою в офісі й, здається, знала про мене набагато більше, ніж я сама.
— Та ні, що ти, просто каву п’ю, – відповіла я, намагаючись сховати свої почервонілі щоки за філіжанкою ароматного латте.
— Ага, звичайно. Якби я менше тебе знала, то, може й повірила б, – подруга хитро посміхнулася та підморгнула.
Правда була в тому, що я дійсно не могла викинути з голови свого начальника. Ще коли він вперше переступив поріг нашого офісу кілька років тому, щось у мені змінилося. Його впевнений крок, той самий магічний погляд — усе це мало такий ефект, наче я потрапила під гіпноз. Оля, звісно, перша помітила мої погляди в його сторону й тепер постійно мене підколювала.
— Знаєш, а ти б спробувала підійти до нього та заговорити, а не просто мріяти. Може, він такий же самотній, як і ти, – сказала вона, не витримавши моїх спроб перевести тему.
— Та ти що! Як я підійду? Він же… він… мій начальник! – відреагувала я налякано.
— Та ти глянь на себе! Всі ці курси танців, нові сукні, ти вже давно готова до змін. Тільки боїшся зробити цей необхідний перший крок, – вона сказала це так серйозно, що я аж задумалась.
Ми повернулися до офісу і я відчула якесь дивне відчуття рішучості. Коли я побачила свій об’єкт кохання в коридорі, то зібрала всю свою сміливість й підійшла до нього.
— Ігоре Михайловичу, можна вас на хвилинку? – запитала я, намагаючись не зірватися на нервовий сміх.
Він обернувся до мене, його очі, як завжди, дивилися мені прямо в душу.
— Так, звичайно. Щось сталося? – його голос був спокійний, але мені здавалося, що він чув, як шалено б’ється моє серце.
— Я хотіла запитати про ваше хобі. Ви завжди так цікаво розповідаєте про подорожі. Можливо, ви порадите, куди краще поїхати у відпустку? – я відчувала, як слова лунають з мене самі й майже не вірила, що це говорю я.
Він посміхнувся своєю теплою, справжньою усмішкою, яка була мені так знайома.
— Ну, якщо ви хочете відпочити, то раджу вам спробувати Карпати. Там є місця, де можна дійсно забути про всі проблеми, – він розповідав, а я уявляла, як ми разом їдемо у ці Карпати. Але швидко відігнала ці думки.
— Дякую, це гарна ідея, – відповіла я, намагаючись не видавати своїх емоцій.
Наступного ранку, коли я зайшла в офіс, то побачила, як він сидить у своєму кабінеті з серйозним виразом обличчя. Я хотіла запитати, що сталося, але Оля вчасно зупинила мене.
— Не варто лізти в особисті справи людини. Може, там щось не так. Зачекай, час покаже, – порадила вона і я вирішила дослухатися до її слів.
Однієї ночі мені наснився сон. Ми танцювали разом на весіллі колеги і я відчувала себе такою щасливою, що не хотіла прокидатися. Але реальність повернула мене в кімнату з холодними стінами й самотнім ліжком. Це був тільки сон, але він вивів мене більше, ніж будь-яка реальність.
Минали дні, а я не могла позбутися думки про нього. Та одного разу все змінилося. Я знову побачила його в кав’ярні, він був не сам. З ним була жінка, молода, красива і вони виглядали щасливими разом. Такого повороту я не очікувала зовсім. Я зрозуміла, що мої почуття ніколи не стануть взаємними.
Повернувшись додому того вечора, я вирішила: настав час змін. Я не могла більше жити у цій ілюзії. Можливо, мені дійсно потрібно було піти з цієї роботи та знайти нове місце, де я зможу почати все з чистого аркуша? Але одне я знала точно — я більше не буду дозволяти собі жити у світі мрій та ілюзій.
Це був кінець однієї історії, але початок нової. І хоча моє серце було розбите, я відчувала, що скоро з’явиться щось нове, щось краще.
Через тиждень я написала заяву на звільнення. Директор дуже здивувався та розпитував причину мого уходу:
— Я ціную тебе, як спеціаліста. Може тебе не влаштовує графік роботи чи заробітна плата?
— Ні, мене все влаштовує, – тихо відповіла я.
— Чому ж ти тоді вирішила звільнитися? Знайшла іншу роботу? – все допитувався керівник.
— Ні, не знайшла. Як раз у пошуку та трохи є збережень. На них буду жити, – я відчувала, як мої щоки червоніли, а від хвилювання калатало серце. Так хотіла, щоб ця розмова скоріше закінчилася. Проте директор суворо подивився на мене та запитав:
— Скажи справжню причину, чому ти йдеш, інакше не підпишу.
Я зрозуміла, що мені втрачати більше немає чого й випалила:
— Ви мені подобаєтесь, як чоловік, але у нас немає майбутнього. Тому я вирішила звільнитися.
Він посміхнувся та сказав:
— Я тебе почув і розумію твій вибір. У мене є жінка, з якою я живу, проте ми не в шлюбі. Тому ти думала, що я самотній. Якщо ти вважаєш, що так правильно, я підпишу тобі заяву на звільнення.
Я вийшла з його кабінету у сльозах. Тепер все стало на свої місця. Я була розбита і мені ще потрібно буде зібрати себе до купи. Час вилікує моє серце і я ще закохаюсь у людину, яка відповість мені взаємністю.
