Чоловіка, з яким прожили тридцять сім років разом, не стало чотири роки тому. У сина своя сім’я, двоє дітей.
” Просто передчуття свята, – нарешті здогадалася вона. Завтра 8 березня “.
І тут же ж згадався чоловік. Нема кому їй подарувати мімози чи тюльпани. Хоча що це вона? А Сашко, син? Обов’язково заїде й привітає.
Раніше у них була дача. Поки працювала, приїжджала на дачу у відпустку та у вихідні. А коли Світлана з чоловіком вийшли на пенсію, то все літо практично жили там, приїжджаючи в місто закупитись продуктами.
Дачу жінка восени продала. Не могла туди більше їздити. Все здавалося, що бачить чоловіка там. Син її підтримав.
” Давно треба було продати її. Чого працювати, якщо все можна купити в магазині” – говорив син матері.
Сам він з дружиною та дітьми їздив у відпустку на море. Гроші за дачу Світлана віддала синові. У нього двоє дітей, йому потрібніше. А їй вистачить однієї пенсії.
Жінка хотіла знову піти працювати, але син відмовив.
” Отримуватимеш копійки, а нервів витратиш більше”, – сказав він.
Так вона й жила сама. Звісно, чоловічих рук не вистачало. Але син викликав майстрів, якщо щось ламалося чи кран починав капати.
Наодинці є і свої плюси. Прибиранням квартири почала рідше займатися. А кому в неї смітити? Готувала собі простіше та легше.
Натомість жінка багато читала, дивилася серіали. Чоловік їх терпіти не міг. Він сидів на дивані, дивився футбол і всілякі програми новин.
А вона на табуретці мусила сидіти на кухні, маленький телевізор, що стояв на холодильнику, поки не втомлювалася. Кухня маленька, нікуди телевізор було поставити.
А тепер лежить на дивані, як королева, дивиться, що хоче. Подумувала кота завести. Але від нього повно шерсті. Та й не особливо вона любила тварин.
” Завтра 8 березня. Може, торт купити? А хто його буде їсти? Син обов’язково приїде привітати її. Треба щось спекти”- сама про себе подумала жінка і почала шукати зошит із рецептами.
” Може, купити квіти?” – подумала ще вона. Світлана окинула поглядом кімнату. Ні, від них ще нудніше буде. Квіти має чоловік дарувати. Та й навіщо? Щоб за два дні їх викинути?” .
Галина спекла пиріг з шоколадом та вишнею. Внуки їх любили. Із сином передасть їм. Втомилася і сіла до телевізора. Ішов якийсь фільм. Вона його дивилася. Очі самі собою заплющились, і Світлана задрімала.
Розбудив її дзвінок у двері. Від несподіванки вона мало не підстрибнула. До неї давно ніхто не приходив, вона відвикла від гостей. Дзвінок повторився.
Син? Ні, він має ключ. Він завжди спочатку дзвонив у двері, і, якщо вона не відкривала, відмикав своїм ключем.
Перед дзеркалом у коридорі жінка поправила прим’яте волосся і відчинила двері. На порозі стояв незнайомий чоловік із букетиком тюльпанів. Красенем його не назвеш, приблизно її віку. Пристойно одягнений, з сивиною у волоссі, повнуватий. Загалом нічого особливого.
” Вам кого? “– спитала Світлана.
” Людмилу покличте, будь ласка,” – усміхнувся він.
” Тут ніякої Людмили немає, і ніколи не було. Ви помилилися,” – сказала Світлана і хотіла зачинити двері.
” Зачекайте!” – зупинив її чоловік. – Це вулиця Берегова, будинок вісімнадцятий, квартира дев’ята?”
” Правильно, це моя адреса. Але Людмила тут ніколи не жила,” – повторила Світлана.
Чоловік перестав усміхатися і спантеличено дивився на неї: ” Цього не може бути”.
Світлана застигла від здивування.
” Так. Я живу у цій квартирі кілька десятиліть. Чи ж мені не знати” -відповіла жінка.
” Значить, я щось наплутав,” – розчаровано сказав чоловік.
” Шкода,” – і Світлана зачинила перед ним двері.
Вона постояла, прислухаючись, але за дверима було тихо. Жінка пішла в кімнату. Почало темніти, вона клацнула вимикачем, і кімнату залило яскраве світло, стало спокійніше.
І коли в двері знову подзвонили, вона подивилася у вічко перед тим, як відкрити.
” Знову ви? Що вам потрібно? Сказала ж, що Людмила тут не живе” – гукнула через двері Світлана.
” Відчиніть, будь ласка, я не пройдисвіт,” – відповіли за дверима.
” Звідки мені знати? Ідіть,” – сказала жінка.
” Квіти хоч візьміть. Не викидати ж,” – засмучено сказав чоловік.
І Світлана відчинила двері. Він простягнув їй квіти.
” Я не брешу. Мабуть, я щось наплутав. Людмила написала мені адресу, а я загубив папірець” – сказав чоловік.
” То подзвоніть їй,” – підказала Світлана.
” Так номер теж на листочку записаний був. – Чоловік знизав плечима. Я піду”.
” Тут недалеко є готель,” – сказала йому через вхідні двері Світлана.
Чоловік подякував їй і став спускатися сходами.
Дивно це все. Світлана весь вечір згадувала чоловіка, дивлячись на тюльпани у вазі. Тепер вона ніколи не дізнається про таємничу Людмилу.
Наступного ранку вона встала пізно, вмилася, вклала волосся. За вікном йшов дощ із мокрим снігом. А бутони тюльпанів за ніч розкрилися.
Коли пролунав дзвінок, Світлана чомусь одразу подумала про того чоловіка.
” Ось зараз я все й дізнаюся,” – сказала вона собі і відчинила двері.
Це справді виявився він. ” Вибачте, я тут нікого не знаю, з готелю виписався, в ніч поїду, а піти нікуди,” – ніяково сказав він.
” Проходьте” – відповіла Світлана. Він зрадів, зайшов, поставив сумку на підлогу.
” Може, їсти хочете? “– запитала жінка.
” Не відмовлюся,” – усміхнувся чоловік.
Світлана заметушилась на кухні. Потім попросила розповісти про таємничу Людмилу, яку він шукає.
” Та що говорити? Я приїхав з іншої області. Коли дружина занедужала ми продали квартиру і купили будинок на півдні. Дітей нам Бог не дав.
Я сам все робив по господарству і на городі. Квіти садив під вікнами, дружина їх дуже любила. Але через кілька років її не стало. Я залишився один у сорок вісім років. Бачу, ви теж одна, зрозумієте мене.
Ось я і став здавати кімнату для приїжджих. Думав, познайомлюсь із кимось, раптом вийде щось. Але приїжджали молоді жінки чи сім’ї. Розумієте, жінки приїжджали відпочивати і дивилися на красенів на пляжі. А я… Самі бачите.
І раптом приїхала вона, Людочка. Із донькою. Мені вона одразу сподобалася. У нас з нею все вийшло. Я не міг залишити будинок, роботу й поїхати з нею. І вона не захотіла переїжджати до мене. Я сказав, що чекатиму її наступного року. Чимось вона на мою дружину була схожа. Поїхала вона додому, написавши мені свою адресу і номер телефону.”
” Ви їй дзвонили?” – спитала Світлана.
” Ні, просто чекав. А чого дзвонити? Я не молодий, говорити про романтику відвик. І вона не дзвонила”.
” А може, вона заміж вийшла, чи має чоловіка?” – запитала Світлана.
” Ось і я так подумав. Все можливо. А коли хотів подзвонити, виявилося, листочок загубився. Весь будинок передивився, не знайшов. Номер телефону, звісно, не запам’ятав. Але адреса проста”.
– А може, вона спеціально написала зовсім іншу адресу? – припустила Світлана.
– Напевне… Минув рік, вона так і не приїхала. А восени я занедужав.” – Чоловік помовчав. – Тепер ось приїхав. А вона тут не живе, виявляється.
Напевно, ви маєте рацію. Ой, ми з вами навіть не познайомилися,” – запізно схаменувся гість. – Мене Сергій звуть.
” А я Світлана. Просто Свєта” – відповіла жінка.
Він усміхнувся. Посмішка в нього була відкрита, щира. Від очей розбіглися промінчики зморшок.
” Дякую, все дуже смачно. Я розумію, виглядає моя поява дивною. Але ось” – він поліз у кишеню піджака і дістав квиток на поїзд. – Там моє ім’я. Можете переконатися, я не брешу. Можу і паспорт показати”.
” Не треба,” – але квиток Світлана все ж таки подивилася. Дійсно, дані вказано його.
” А може спробувати знайти вашу Людмилу?” – запропонувала вона.
” Ні, не шукатиму. Ви маєте рацію, Хотіла б, подзвонила чи приїхала б. Я собі все придумав. Сподобалася, думав, складеться. Ех, сказала б одразу, щоб не чекав. Даремно приїхав. Не судилося, мабуть”.
” Нічого, знайдете собі іншу Людмилу,” – сказала Світлана.
” Не шукатиму я нікого. Просто житиму.” – Сергій махнув рукою.
Вони ще трохи посиділи. Потім він збирався на вокзал.
” А знаєте що? Ви нагодували мене, вислухали. Якщо колись захочете поїхати на море, то прошу до мене. Буду радий. Приїжджайте із сином, з онуками. Попередьте заздалегідь, щоб я нікого не брав” – запропонував наостанок чоловік.
” Я подумаю, але за запрошення дякую, “– сказала Світлана.
“Тільки цього не вистачало. Він що, думає, з Людмилою так вийшло, то спробувати зі мною? Даремно сподівається”, – подумала Світлана.
” Ви не подумайте. Нічого такого, жодних думок у мене щодо вас немає. Від щирого серця запрошую. І грошей, як з друга, не візьму,” – ніби прочитав він її думки. – У мене садок, море поряд, красиво. Хоч на все літо приїжджайте”.
Дайте листок, напишу мою адресу і телефон. Сергій з надією дивився на Світлану.
Він пішов. Не встигла вона прибрати посуд зі столу, як знову подзвонили у двері.
«Передумав чи забув щось», – вирішила жінка і пішла швидше відчиняти.
Але це приїхав син. Привітав, поцілував, подарував великий букет великих різнокольорових тюльпанів.
Побачив скромний букетик на кухонному столі.
” У тебе гості були, мамо?” – запитав він. І Світлана розповіла про Сергія.
” Ну, ти взагалі. Ти хоч перевірила, чи всі речі на місці? Може, він пройдисвіт який? Так просто впустила до хати чужу людину” – сказав син.
” Облиш. Він приїхав до жінки, а вона, можливо, обманула його. Дуже переживав, що її не знайшов. Запрошував мене на море. У нього тут нікого немає, поїв і пішов. Адресу залишив. Я квиток бачила. Якщо що, знайти його легко можна”- відповіла Світлана.
” Ну, якщо нормальний чоловік… А що, ти давно ніде не відпочивала. Все на своїй дачі. Надумаєш поїхати до нього, я квиток куплю” – сказав син до матері.
” Подивимося,” – загадково сказала жінка.
” А нічого свято пройшло. Навіть гість був зі своєю історією, наче серіал подивилася. Добре, що ця Людмила випадково написала її адресу. А може, Сергій сам щось переплутав” – подумала Світлана коли син пішов.
Світлана подивилася на дві вази із квітами. Скромний букетик Сергія не витримував конкуренції із різнокольоровими тюльпанами сина. Вона перемішала обидва букети і поставила в одну вазу.
“Так краще”, – задоволена результатом, подумав вона.
” Ні, вона не хоче жодних стосунків. Цього ще не вистачало. Але чомусь ніяк не могла позбутися відчуття, що не випадково він подзвонив у її двері. А на морі вона справді була дуже давно, коли синові було тринадцять. Помирившись із чоловіком, вони всі разом їздили” – думала знову жінка.
Через два дні їй подзвонили з невідомого номера. Світлана насторожено відповіла.
” Світлано? Це я, Сергій. Я доїхав. Все гаразд. Вирішив ще раз подякувати вам за гостинність. І приїжджайте обов’язково. Чекатиму”- сказав у трубку він.
Так приємно стало, що подзвонив, що чекатиме. ” А що? Поїду,” – вирішила Світлана і посміхнулася.
І від цього одразу ніби помолодшала. ” Просто на море. А там, хто знає.. ”
Олеся Срібна
