Максим працював у невеликій компанії вже кілька років. Його тут знають як здібного і працьовитого співробітника. Він потрапив сюди завдяки своєму старшому брату, Артему, який був головним менеджером.
Брат допоміг йому з влаштуванням, але Максим ніколи не хизувався цим і намагався довести, що заслуговує на свою посаду своїми власними здібностями.
Одного дня, під час обіду, Максим помітив, що його колега, Ліля, не принесла з собою їжу. Зазвичай вона завжди мала лоток з домашнім обідом. Це здивувало Максима, тому він підійшов до неї.
– Лілю, що сталося? Чому сьогодні без їжі? – запитав він, трохи здивований.
– Та, забула вдома… – відповіла вона, знизивши плечима.
Максим знав, що в їхній їдальні завжди смачно і недорого, тому запропонував: – Ходімо, пообідаємо разом. Я заплачу за тебе.
Ліля, однак, здивувала його своєю відповіддю: – Ні, не можу, – відповіла вона, сумно дивлячись на нього. – У мене немає грошей навіть на такий обід. Справи не дуже.
Максим був здивований. Його сім’я завжди була заможною, і він звик до іншого способу життя. Він і дружина мали гарні зарплати, нещодавно придбали нову квартиру, а гроші для них зазвичай не були проблемою.
– Як це можна? – подумав він. – Адже 50 гривень за обід – це ж не так багато.
– Слухай, – сказав Максим, намагаючись знайти відповідь на свою здивованість, – я розумію, що ти маєш свої труднощі, але все ж не можна ж так складно ставитись навіть до таких маленьких витрат. Я, раджу тобі, завжди намагатися відкладати хоч трохи. Хоч по 50 гривень на місяць. Знаєш, навіть пенсіонери можуть зберігати хоч якісь гроші.
Жінка дивилася на нього з похмурим виразом обличчя і тихо відповіла:
– Максиме, ти не розумієш. Вся моя зарплата йде на кредити, комунальні платежі і двоє маленьких дітей. Я не можу дозволити собі навіть таке.
Максим не міг зрозуміти, як це – жити з такою постійною фінансовою напругою. Він намагався зрозуміти ситуацію колеги, але йому здавалося, що є вихід – хоча б трохи відкладати.
– Але ж навіть раз на місяць можна собі дозволити, не так уже й багато, – повторив він.
Ліля лише знову похмуро знизала плечима, мовляв, це не так просто в реальному житті.
І ось, коли настав час обіду, Максим з кількома іншими колегами знову запропонували Лілі піти в їдальню. Вона відповіла, що не голодна, хоча Максим бачив, що це була просто відмова через гроші.
– Ну, не хочу, – сказала жінка. – Спасибі, але не буду.
Максим лише зітхнув, все більше розуміючи, що життя Лілі дійсно дуже відрізняється від його. Тоді до неї підійшла Наталя, ще одна колега, і принесла їй круасан і чай.
– Ось, бери, – посміхнулася Наталя. – Це тобі, Лілю. Вибач, що не принесла обід.
Жінка подякувала, взяла і швидко з’їла, якось поспішно, немов не хотіла, щоб хтось помітив її ситуацію.
Максим задумався. Наталя була незаміжня, без дітей, і жила з батьками, яких підтримувала. Вона теж носила обід із собою, щоб не витрачати зайвих грошей, але її фінансова ситуація виглядала стабільною. Вона мала можливість ділитися, хоча сама була економною.
– Наталю, спасибі, – тихо сказала Ліля, і швидко закінчила їсти.
Максим подумав: ” Як так можна жити? Як це – не мати можливості відкласти навіть 50 гривень на маленький обід? Він дивився на Лілю і намагався зрозуміти, чому для неї це так складно.
Наталя, бачачи задумливий вираз Максима, сказала:
– Іноді важко зрозуміти, коли у тебе інші обставини, – і мовчки додала: – А для когось кожна копійка має значення.
Максим повернувся додому після роботи і довго думав над цією ситуацією. Він зрозумів, що життя у кожного своє. Для нього обід за 50 гривень – це дрібниця, а для Лілі це може бути ціла проблема.
Не кожен може дозволити собі навіть маленьке задоволення, не всі живуть у світі, де гроші є завжди.
Чоловіка не полишали думки:
“Чи можна все ж відкласти навіть маленьку суму, коли ти постійно живеш від зарплати до зарплати?”
А ви як вважаєте?
Віра Лісова
