Я досі пам’ятаю, як одного сонячного ранку, під час сніданку, коли чоловік байдуже гортав стрічку новин, до мене якось раптом дійшло — час змін настав.
Пів року тому я залишила престижну роботу в юридичній фірмі, адже хотіла більше часу проводити з дітьми: донькою та сином. Замість щоденного дрес-коду з діловими костюмами я обрала зручні джинси та футболку. Але життя вдома стало таким одноманітним, наче я застрягла у петлі часу, де кожен день був схожий на попередній.
Чоловік став більше сприймати мене як додаток до квартири, який завжди поруч, завжди доступний. Ніби й люблю чоловіка, але іноді так хочеться бути не тільки для нього дружиною та мамою наших дітей.
Одного разу я сказала йому:
— Андрію, а знаєш що? Я вирішила повернутися на роботу.
Чоловік майже вдавився своїм тостом й пильно на мене подивився. Звісно, спершу він думав, що це моя чергова примха.
— Ти серйозно? А як же діти, побут, вечеря о сьомій?
Я ледь стримала сміх, уявивши, як він намагається сам готувати суп чи складати чисті речі до шафи. Але замість цього відповіла спокійно:
— У нас є бабуся, яка давно просить проводити більше часу з онуками. І, знаєш, доставка їжі працює і в нашому районі. Я вмію усе планувати, ти ж знаєш.
Чесно кажучи, я й сама до кінця не вірила у свої слова, але говорила рішуче. Так почалася нова глава мого життя.
Через якийсь час я вже сиділа в офісі, перебираючи юридичні документи та складаючи черговий позов. Зарплата у мене була такою ж, як і раніше – достатньою, щоб купити нову сукню та відпочити на вихідних у Буковелі, але не такою, щоб змагатися з чоловіковим внеском у сімейний бюджет. Та справа була не в грошах. Найцікавіше почалося, коли Андрій раптом змінив ставлення до мене.
— Ти молодець, Лесю, — говорив він мені ввечері, коли я розповідала про чергову перемогу у суді. — Я навіть не уявляв, скільки всього ти вмієш.
Якийсь час я думала, що він просто хоче зробити мені приємно. Але згодом зрозуміла, що він і справді почав більше мене поважати. Раніше він міг відмахнутися від моїх слів, але тепер уважно слухав, навіть радився зі мною з фінансових питань. Якось я запитала його:
— Андрію, а чому ти так змінився? Я ж не заробляю більше, ніж ти.
Він знизав плечима і трохи задумавшись, відповів:
— Знаєш, справа не в грошах. Просто бачу, як ти гориш своєю роботою, як тобі це подобається. Мені навіть трохи страшно, що ти можеш піти, якщо я раптом перестану бути цікавим для тебе.
Ці слова мене здивували. Я зрозуміла, що мова йшла не лише про матеріальне. Під час мого перебування вдома я відчувала, що втрачаю власну гідність. А тепер, коли я знову відчувала себе потрібною та корисною, це відчуття передавалося й Андрієві.
— Ну, не хвилюйся, я тебе не залишу, — пожартувала я, ховаючи хвилювання. — Просто пам’ятай, що бізнеследі теж іноді хочуть гарячої кави вранці та квітів без приводу.
І ось вже кілька місяців я бачу, як він намагається готувати сніданок, не забуває приносити квіти, навіть дітям приділяє більше уваги. Раніше він міг з легкістю сказати: «Я працюю, мені ніколи». А зараз ми часто вечеряємо разом, ділимося своїми досягненнями за день.
Але є й інша сторона медалі. Іноді я думаю, що все це може бути тільки на якийсь час. Що мій чоловік просто боїться втратити те, що мав за звичку сприймати як належне. Якось він нервово зауважив:
— А може, тобі не потрібно так багато працювати? Ти ж бачиш, я справляюся й у нас достатньо грошей.
Я відповіла йому з усмішкою:
— Ось, коли ми поїдемо вдвох на Мальдіви, я задумаюся про перерву.
Його обличчя стало серйозним і він тільки прошепотів:
— Я тебе не відпущу, щоб ти зникла з мого життя.
Я зрозуміла, що між нами справді є страх втратити не стільки партнера, скільки себе. Я змінилася. Стала впевненішою, самостійною. І тепер йому доводиться звикати до цього. Я бачила в його очах нерішучість, коли він вперше побачив, як я працюю над важливими документами.
Можливо, ці зміни не тільки покращили наше життя, а й відкрили якісь приховані рани, які ще доведеться загоїти. Врешті-решт, не всі чоловіки готові прийняти, що їхня «домогосподарка» може бути успішною бізнеследі. І поки я не знаю чим це закінчиться для нашої сім’ї. Можливо, ми знайдемо баланс, а можливо й ні. Але я точно знаю, я більше не хочу повертатися до того стану, коли мої мрії та амбіції замкнені у кухонних стінах.
