Моя сім’я вирішила: “Хочемо собаку!” Чоловік і діти, а їх у нас троє, навперебій клялися, що будуть гуляти, годувати, доглядати за нею, а я просто спостерігатиму з дивана.
У реальності ж ці троє ледь змушують себе прокинутися до обіду, уроки роблять з величезним примусом, а прибирання — це взагалі щось недосяжне. Поки вони переконують мене, що все зміниться, я уявляю, як це буде виглядати насправді.
Субота, шоста ранку, у вікно лупить холодний дощ. Я вже бачу, як мій чоловік Петро, який напередодні під час сімейної вечері трохи перебрав, стогне під ковдрою. — Петре, вставай, собаку вигулювати! — кажу йому. А він крізь сон відповідає:
— Та яке вигулювати? Я ледь живий!
Я йому з усмішкою:
— Собаку не цікавить, можеш ти чи ні, вона хоче на прогулянку! Так і бачила, як песик стоїть біля дверей, з сумом дивлячись на свого “відповідального господаря”.
Я чоловіку та дітям відразу сказала, що у нашій квартирі на десятому поверсі, де навіть ялинку поставити немає куди, завести собаку — це злочин проти себе ж. Однак чоловік ображено надувся:
— Ти нам зовсім не довіряєш!
А я тільки посміхнулася, уявивши цю ситуацію: я на роботі, діти на онлайн-уроках, Петро на конференції онлайн з дому, а собака починає голосно вимагати уваги, і як ця ідилія перетворюється на хаос?
Але попри всі аргументи, я все ж таки здалася. Тепер у нас є собака, на ім’я Зоряна, чарівна дворняга, яка підкорила всі наші серця. Вона стала справжнім членом сім’ї. Проте одразу з’явилися нові проблеми. Першого ж дня, коли я повернулася з роботи, мене очікувала несподіванка: по всій вітальні — собачий “сюрприз”.
— І хто з вас не вигулював Зоряну? — голосно крикнула я. Діти, ніби змовившись, хором:
— Тату, твоя черга була!
Петро, весь червоний, зізнався:
— Ну, я трохи затримався на роботі.
Я ледве стримала сміх:
— Трохи затримався? Серйозно? Собака ж не знає, що в тебе дедлайн, їй треба на вулицю!
Після цього діти швидко зробили висновки: вигулювати Зоряну стало для них святою місією. Якось навіть спостерігала, як восьмирічна Катруся йде на прогулянку, навіть у дощ, і гордо каже:
— Мама, ми ж не хочемо, щоб Зоряна знову влаштувала нам сюрприз?
Звісно, ми не обійшлися без проблем. Якось після прогулянки, коли ми забули заховати улюблені капці, Зоряна вирішила їх “продегустувати”. Петрові вуха ще довго пам’ятатимуть мій крик:
— Я ж казала, не залишайте взуття на підлозі!
Але тепер, коли пройшло кілька місяців, я й сама не можу уявити наше життя без Зоряни. Повертаюся ввечері додому, а вона вже сидить біля дверей, радісно махає хвостом і чекає, коли підемо на прогулянку. Ці вечірні походеньки стали для мене справжнім ритуалом релаксу. Іноді, сидячи на лавці у парку, я спостерігаю, як діти женуться за собакою, а я відчуваю справжнє щастя.
Час від часу Петро також бере її на пробіжку. Він каже, що це його спосіб тримати себе у формі. Та хто б міг подумати, що мій лінивий чоловік стане любителем ранкових пробіжок? А Зоряна йому у цьому допомагає.
Однак не все так райдужно. Одного разу, коли чоловік був у відрядженні, а діти залишилися у бабусі, Зоряна втекла від мене на вулиці. Я божеволіла від думки, що з нею щось може статися: дзвонила у всі ветклініки та розклеювала оголошення. Усі сусіди були мобілізовані на пошуки. Лише на третій день один чоловік, на ім’я Сергій, якого я ледь знала, привів її додому. Я розплакалася від полегшення, дякуючи йому:
— Вибачте, що потривожила вас, – мовила я, – просто… вона для нас більше, ніж собака.
Сергій тільки посміхнувся.
Я зрозуміла, що любов до тварин — це не просто слово. Це відповідальність, клопоти, моменти щастя й страху. І так ми всі полюбили її, але тепер я точно знаю: собака — це не для ледачих. Це для тих, хто готовий любити, оберігати й бути поруч, навіть коли важко та не виспався.