Микола та Оля вирушили за кордон на кілька місяців, щоб заробити на нову квартиру та відкрити маленький бізнес.
Поки вони працювали на новому місці, їх життя в Україні тимчасово припинилося. Оля залишила все, як є: залишила на кухні свою улюблену чашку з написом «Твій коханий», пару непогладжених сорочок, що нагадували про смачну каву вранці, і, звісно ж, купу одягу, який залишився після осінніх шопінгів.
Микола перед від’їздом здав в хімчистку свою найкращу сорочку, бо не хотів, щоб його мама побачила її після того, як він пробув у ній два місяці безперервно
Мама Миколи, Ганна Іванівна, залишалася в їхньому домі, щоби доглядати за садом та всіма іншими обов’язками, які тільки з’являються, коли ти живеш у великому селі. Ганна Іванівна була людиною з складним характером, але в міру добросердечною.
Вона любила порядок, особливо коли йшлося про дім, і не могла терпіти, коли хтось залишав речі безладно. Особливо, коли це була невістка, яка не могла акуратно скласти свої блузки і майки.
У Ганни Іванівни було чітке правило: «Якщо річ не на своєму місці — вона мусить бути на своєму місці!»
Одного чудового осіннього ранку, Ганна Іванівна, прибираючи в домі, побачила, що Оля залишила на стільці кілька своїх улюблених светрів. Вона зробила глибокий вдих, подивилася на ці мотки з тканини і вирішила, що вже досить! Все це треба негайно упорядкувати!
І тут з’явилася чудова ідея — «зберегти порядок» .
Ганна Іванівна вирішила, що найкраще місце для зберігання речей Олі — це стодола. Так вони не будуть заважати вдома, не стануть «погіршувати» вигляд кімнати і водночас будуть у безпеці.
Вона перев’язала все це в пакунки, пішла до стодоли і там акуратно все розклала. Деякі речі вона вирішила навіть «погладити» пізніше, щоб зберегти вигляд, і передала це одразу коту, що жив у стодолі. Він, зрозуміло, до цього був зовсім не проти і миттєво почав «перевіряти» зручність нового місця для відпочинку.
У такому вигляді Оліні речі залишалися там кілька тижнів. Ганна Іванівна була впевнена, що вони однозначно там зберігаються краще, ніж вдома, адже селяни завжди знали, що справжні речі не повинні заважати «діловим справам».
Невдовзі на наступному відеодзвінку, який Оля і Микола влаштували зі своєї нової квартири, Оля запитала:
— Ти не бачив мій новий червоний светр? Він же був на стільці перед від’їздом!
— Та ти що, я ж усе прибирав! Все на своїх місцях, — з виглядом доброго, але трішки спантеличеного чоловіка відповів Микола.
Оля замислилася. Вона згадала, як обережно вбирала цей светр після останньої прання, і як поклала його на стілець. Оля навіть ще вчора обіцяла собі вдома впорядкувати все до поїздки, але… світлини пейзажів з роботи в Австралії, нові колеги, яких ще треба було познайомити з усіма тонкощами американської кухні, — все це забирало більше часу, ніж заплановано.
— Миколо, серйозно, де цей червоний светр? Це мій улюблений!
— Ну, може, його мама забрала? Вона ж казала, що «не можна залишати без нагляду».
Ганна Іванівна, чуючи це, вирішила, що розмова з сином стане гарною нагодою роз’яснити ситуацію.
— Оля, привіт! Я, якщо чесно, не могла залишити твої речі просто так. Ти знаєш, я якось не могла дивитися на ці викинуті на стільці светри. От і віднесла їх до стодоли. Там з ними все буде добре!
Оля спочатку нічого не зрозуміла. Стодола? Вона звикла, що її речі зберігаються в шафі чи в гардеробі, але не в стодолі, серед сіна та коробок із картоплею.
Мій одяг в стодолі? Серйозно? — вражено вигукнула Оля.
— Але ж ти сказала, що не хочеш забирати їх додому! Я думала, що це саме те місце, де вони будуть в надійних руках. І до речі, там ще котик, тож твої речі точно не замокнуть!
— Котик?! Я не впевнена, що це аргумент на мою користь! Ти ж не уявляєш, скільки я за цей одяг віддала грошей!
І тоді почалося найцікавіше.
Наступного дня Оля вирушила в подорож до батьків чоловіка, щоб відновити справедливість. Але Ганна Іванівна зустріла її з такою доброзичливістю, що Оля зрозуміла — свекруха на своїй території.
— Я ж лише намагалася допомогти! У стодолі чисто, сухо, котик не псує! Ну, поглянь сама! — запропонувала Ганна Іванівна, тягнучи до стодоли Олю.
Оля побачила справжній хаос. Речі були не тільки в стодолі, а й на гумовому килимку, що захищав їх від пилу. Один із светрів Оля впізнала тільки за запахом — саме він був з вишивкою. Але котик, звісно, вирішив, що він не може пропустити таку зручну меблеву частину і ще влаштував в ньому «піжаму». Тому одяг виглядав так, ніби пережив не одну бурю.
— Ну, що ти скажеш? Чи може ще залишити їх на стільці? — з усмішкою запитала Ганна Іванівна.
Оля була вражена.
— Я, напевно, буду поважати твою турботу… але це не на моїх умовах! Ти мене чуєш? Ніколи більше мої речі не відправляй в стодолу!
— Добре, добре, — посміхалася Ганна Іванівна. — Тільки за умови, що в наступну поїздку ти привезеш мені пару шарфів і може ще пару гумових чобіт!
Сміючись, Оля нарешті забрала свої речі з котячими слідами і поїхала назад до Миколи.
Після цього вони ще довго сміялися з того, як їх одяг став «висококласним» продуктом для котика та стодоли, але тепер, що б не трапилося, Ганна Іванівна завжди зберігала невістчині речі не в стодолі, а в підсобному приміщенні для «особливих випадків»
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту. Будь-яке використання матеріалів (у тому числі фотографій)– суворо заборонено.
