Розписалися і стали жити у невеличкому містечку на Волині.
Не таким колись Віра уявляла своє сімейне щастя. Вона виховувалася у люблячій сільській сім’ї, тато шанував маму – ніколи навіть голосу на неї не підвищив. А Федька… Вже у день, коли на розпис йшли, зчинив скандал. Бач, «тьоща» йому не таку сорочку купила. Чого ж мати рідна про сина не подбала? А вона взагалі на їхнє весілля не приїхала. Сказала, що надто далеко добиратися. Не схотів Федька і до вінчання йти. Поплакала Віра, та що вдієш? Доводилося вибирати: або з дитиною самій лишатися, або погоджуватися на всі умови солдатика…
Після служби в армії чоловік влаштувався на роботу на завод й вибив для сім’ї кімнатку в гуртожитку в місті. Після тихоплинного сільського життя Віра почувалася, наче у гамірному вулику: там кричать, по сусідству п’ють вечорами, на кухню не пробитися. Ще й малий Івась ночами не спав – мусила на руках його колихати, щоб Федьку не злити.
А чоловік весь час був на взводі, бо все вдома його дратувало. І вдягнута жінка не так, і готує «по-сільському», і малий відпочити не дає. Усе частіше став пізно повертатися з роботи. Спочатку думала, що затримується на змінах. Але запах горілки, що тхнула з рота, видавав: пропадає у наливайках. Згодом п’яним став руки розпускати.
Терпіла Віра три роки, а далі взяла малого і в село поїхала.
Не минуло й тижня, як слідом заявився Федя:
– А чого це жінка чоловіка покинула? – з порога.
– Тут Віра у першу чергу – моя дочка, а не твоя жінка, – заступився за свою дитину батько. – Не виходить у вас ладного життя, то дайте одне одному спокій.
– Не поняв, – насуплений зять ступив крок до тестя. – Да в нас мати слова проти батька не пікне. Ач, як розпустили дочку!
Здавалося, Федька ось-ось почне. Але тесть випередив зятя і, вхопивши того за барки, спокійно сказав:
– Не знаємо, як там у «вас», – зробив наголос на цьому слові, – бо ні матері, ні батька твоїх не бачили. А в нас – так: або поважай дружину і живіть разом у злагоді, скільки Бог віку дасть, або йди на всі чотири сторони. Віра – не служниця твоя, а дружина. І стався до неї гідно.
Федька не чекав такого повороту – ще ніхто не смів аж так йому перечити. Сів на порозі Віриної хати. Одну папіросу висмалив, другу, третю… А тоді, трохи заспокоївшись, знову зайшов до хати:
– Добре, бути по-вашому…
Покинув Федя завод і переїхав до сім’ї у село. Став більше біля тестя крутитися. Уже навчився і в полі хазяйнувати, і трактори лагодити. Та й спокійніший зробився. Тільки почне на Віру ні за що гримати – тесть тут як тут, совістить. І ніби все добре. Правда, минали роки, а так жодного церковного свята Федя й не признав. Усе сміявся, що тільки дурні Богу моляться, а в нього свій Бог – партія.
Часом як заюшиться зять, доказуючи свою правоту, аж слина з рота бризкає. Але Вірин батько на те не зважав і дочці не радив. Коли через сварку Федя йшов з дому, втирав їй сльози:
– Господь все справить, от побачиш. Головне, що тебе не ображає. А Бог себе зневажити не дасть.
Якось перед Різдвом, тижнів за два, пішла Віра із сином та батьками до церкви на сповідь. Дорогою назад завітали до кумів. Повернулися додому по обіді.
– Щось зятя не видно, – здивувався Вірин батько.
Змирилися, що той кожну неділю демонстративно виходив у двір й або дрова рубав, або молотком стукав. А то – нема.
– Може, вгомонився, – з надією мовила мати.
– Дай, Боже, – сумно усміхнулася Віра.
Але тільки зайшли в хату – на підлозі знайшли обкладинку від Біблії. Хтось пошматував її і кинув.
– Федя… – зі сльозами на очах впала на коліна Віра. – Ну, таки цього я тобі не прощу.
Вона підняла залишки книги, шанобливо її поцілувала і, поклавши до свого пальто, вибігла на вулицю.
– Федю! Федю! – сердито гукала, заглядаючи то в хлів, то у курник.
Зайшла і в літню кухню. Там на столі побачила самокрутки – тютюн був загорнутий у сторінки Біблії. У серці закололо від такої зневаги.
– Ну, я тобі… – стиснула руки.
І вже хотіла вийти з кухні, щоб пройтися по вулицях, пошукати, де чоловік вештається. Аж помітила, що його ноги видніються з-під лави.
– Що ти там робиш, Федю? – сердито запитала.
Але він не відповів. Нахилилася, аби ще раз перепитати, бо ж лежав обличчям вниз. Тоді зрозуміла, що чоловік не рухається. Біля нього валялася недотліла самокрутка.
– Мамо! – закричала й вибігла з кухні.
– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Федя поштиво хрестив лоба. Його обличчя досі було трохи перекошене після того випадку. Якби ще з годину полежав тоді у кухні на підлозі, хто зна, чи й врятували б. А так потроху почав повертатися до життя. Уже заново навчився ходити, міг сам ложку тримати.
– Дякую тобі, Вірочко, – цілуючи руки дружині, щоранку казав.
А тоді хрестив лоба і шепотів молитву. Була вона щира, йшла від самісінького серця. Бо як сталася біда, Федя нарешті зрозумів, наскільки сильною і справжньою може бути віра. Не лише його дружина, кохана Віра, а й віра у Бога.
Автор – Наталія КРАВЧУК, за матеріалами видання “Вісник”
Фото ілюстративне спеціально для особлива
