— Вадиме, я все розумію. Життя — складна річ, спокуси є завжди. Але ти думаєш, що ось це варте того, щоб зруйнувати все, що ви з Оксаною будували роками? Троє дітей, ваш дім, спільна справа — ти готовий це втратити через хвилинну слабкість? Ні, ти повернешся до дружини та дітей. Оксана тебе пробачить, вона розумна жінка — гнівно сказала я зятю.
Я завжди знала, що моя донька Оксана — ідеальна. Вона була такою від самого дитинства: гарні оцінки у школі, вихована, завжди вбрана, і що найголовніше — мала сильний характер. Тому, коли вона вийшла заміж за Вадима, я була впевнена, що вони житимуть довго й щасливо. Але одного ранку я зрозуміла, що є одна важлива річ, яка могла підірвати цей “ідеальний” шлюб. Це випічка.
От якось суботнього ранку Оксана зізналася мені, що зовсім не вміє працювати з тістом. Уявляєте? Моя дочка, і не вміє пекти навіть звичайні пиріжки! Та яка ж вона господиня без цього?
У мене відразу промайнуло: це треба виправити і негайно! Порадившись із собою, я вирішила: навчання починається тут і зараз. Я покликала Оксану до себе додому і взяла на себе почесну роль вчительки пиріжкового мистецтва.
Того суботнього ранку на кухні ми мали справжній кулінарний марафон. Я показувала, як замішувати тісто, як правильно змащувати пиріжки жовтком, як запікати їх так, щоб вони були золотистими. Оксана швидко вчилася — зрештою, вона ж моя дочка! За кілька годин перед нами вже стояла величезна миска з пиріжками.
— Мамо, — сказала Оксана, сміючись, — а поїхали до нас? Вадим ніколи не повірить, що це я спекла.
— Ну, поїхали, — засміялася я у відповідь, — нанесу ранній візит зятю.
Ми швиденько зібрали пиріжки, сіли у машину й рушили до неї додому. Вже перед дверима Оксана сміялася, як вона “підкорить” чоловіка своєю випічкою. Але коли ми зайшли до квартири, то вийшла зовсім інша “випічка”: з кухні з’явилася молода жінка в халаті. Вона стояла посеред кухні, розгублена й налякана.
— Чудово, — спокійно промовила Оксана, хоча на її обличчі можна було прочитати все, що вона про це думає. — А де Вадим?
Зрозуміло, все було очевидно. Але моя Оксана, навіть у такій ситуації, показала, що вона — жінка з залізними нервами. Вона підійшла до Вадима, який вигулькнув із-за дверей спальні з блідим обличчям, і спокійно сунула йому у руки пакет з пиріжками:
— На, порадуй свою дівчину. Ми з мамою весь ранок були зайняті, хотіли й тебе потішити.
Пішли, мамо.
У машині Оксана кипіла від обурення.
— Сьогодні ж подаю на розлучення! — гримнула вона.
Я зітхнула й спробувала її заспокоїти.
— Доню, зачекай. Так, це підло з його боку. Але, у вас троє дітей, спільний бізнес, магазини на півміста! Ти ж розумієш, що розлучення — це скандал. Що ж люди скажуть? Плітки про нашу родину — це неприпустимо!
Я вмовляла її не робити дурниць, запевняла, що це тимчасова помилка Вадима. Ну, зрада, звісно, це погано, але ж з ким не буває, правда? Він через два дні про ту жінку забуде. Головне — тримати його під контролем. Це все можна пережити. І Оксана, на мій подив, погодилася зі мною. Вона вирішила не подавати на розлучення й повернулася до чоловіка. Я думала, що все налагодилося.
Минуло півроку. Вони святкували п’ятнадцяту річницю шлюбу і я, як справжня мама, приїхала з подарунком. Все було чудово — гарний святковий стіл, щасливі обличчя, тости. Але відчувалася якась дивна атмосфера. Оксана і Вадим ніби грали ролі “щасливого подружжя” на сцені театру.
Ввечері, коли гості розійшлися, я пішла на кухню, де Оксана вивантажувала посуд з посудомийної машини.
— Доню, що так? — запитала я, обережно. — Я відчуваю, що у вас з Вадимом щось не так, як було раніше.
Оксана подивилася на мене і її голос був холодний, як лід:
— Усе так, мамо. Так, як ти й хотіла. Кохання вже немає. Довіри немає. Ніжності немає. Нічого немає. Залишилися лише обов’язки. Що тобі ще не подобається? Картинка врятованого “ідеального шлюбу” не така гарна, як ти мріяла?
Я стояла і не могла повірити, що це каже моя Оксана. Вона завжди була сильною, але тут я зрозуміла, що моя спроба “врятувати” їхню сім’ю обернулася тим, що їхнє життя стало холодним спектаклем.
