Цього року минуло вже 16 років, як відійшов у засвіти мій двоюрідний брат. Через помилку на дорозі іншого водія, Тарасу назавжди залишиться 23 роки, а 9 січня став чорним днем в календарі для всієї моєї родини. І, здавалося б, за всі ці роки можна було вже давно змиритися з втратою, але є те, від чого душа неймовірно боліла.
Це Оксана – кохана дівчина мого покійного брата.
Тарас з Оксанкою ще зі школи були разом, цією парою захоплювалися усі – такі вони були гарні і щасливі завжди. Рідні і друзі неймовірно раділи за них, готувалися до весілля, яке мали відгуляти влітку. Та не судилося… В день, коли Тараса проводжали усім містечком в останню путь, Оксана просто почорніла від горя, здавалось, що вона і плакати вже не має сили і життя її покидає.
Цілих півроку мало не щодня Оксана ходила на кладовище до Тараса, носила йому квіти і годинами говорила з ним, говорила, скаржилася на несправедливе життя, яке їх розлучило і плакала. Батьки тоді її вмовляли і просили не робити цього, не мучити себе і не рвати душу собі, Тараса це не поверне, а їй потрібно якось жити далі, до університету повернутися, закінчити його і жити, жити своїм життям.
Але Оксана нікого не слухала, хоча з часом все таки стала не так часто ходити на могилу коханого, про це дівчину дуже просила Тарасова мати, вона теж не могла дивитися на згорьовану Оксану, хоч і в самої серце боліло за єдиним сином.
Оксана поїхала з міста до столиці, там закінчила навчання, жила і працювала, це все що я про неї чула від знайомих. Ми з нею не бачились останні років п’ять, оскільки я жила закордоном. Та й родина наша про неї нічого не знала, єдина з ким вона спілкувалася всі ці роки була мама Тараса – Людмила Степанівна, яка пішла до сина минулого року.
І ось через п’ятнадцять років Оксана – молода, гарна, стильно і вишукано одягнута, доглянута 35-річна жінка – так само стояла і з тугою дивилася на портрет свого коханого. Ми привіталися, перекинулись кількома словами, а після поминального обіду я запросила її пройтись містом. Ми довго говорили.
І знаєте, що мені так боліло? Що ця молода, розумна і красива жінка така нещасна у цьому житті! Оксана так і не вийшла заміж, вона всі ці роки була сама, ні чоловіка, ні дітей. Сказала, що досі кохає Тараса… У мене побігли сльози, а потім я не витримала і сказала їй, що це не кохання, а хвороба, хвороба, яку їй давно вже потрібно було вилікувати, а не покласти своє життя на вівтар кохання, кохання, яке фактично померло ще 15 років тому.
Тоді ми вже плакали з Оксаною разом. Я тільки тоді зрозуміла, як їй важко, і що вона цей біль весь цей час тримала в собі. Уявіть тільки, цілих 15 років берегти почуття до людини, якої давно немає серед живих.
Після цієї зустрічі ми підтримуємо з нею зв’язок, знаю, що Оксана півроку працювала з психологом й іншими фахівцями, потім проходила серйозне лікування.
А днями вона мені зателефонувала, розповіла, що тиждень тому вперше після того, як не стало Тараса, вона зважилася піти на побачення. А потім додала: “Уявляєш, Тарас мені наснився цієї ночі і сказав, що неймовірно радіє за мене”.
Тепер радію і я, я вірю, що в Оксани тепер буде все інакше.
