fbpx

Оксана так і не вийшла заміж, вона всі ці роки була сама, ні чоловіка, ні дітей. Сказала, що досі кохає Тараса… якого немає серед живих уже 15 років

Цього року минуло вже 16 років, як відійшов у засвіти мій двоюрідний брат. Через помилку на дорозі іншого водія, Тарасу назавжди залишиться 23 роки, а 9 січня став чорним днем в календарі для всієї моєї родини. І, здавалося б, за всі ці роки можна було вже давно змиритися з втратою, але є те, від чого душа неймовірно боліла.

Це Оксана – кохана дівчина мого покійного брата.

Тарас з Оксанкою ще зі школи були разом, цією парою захоплювалися усі – такі вони були гарні і щасливі завжди. Рідні і друзі неймовірно раділи за них, готувалися до весілля, яке мали відгуляти влітку. Та не судилося… В день, коли Тараса проводжали усім містечком в останню путь, Оксана просто почорніла від горя, здавалось, що вона і плакати вже не має сили і життя її покидає.

Цілих півроку мало не щодня Оксана ходила на кладовище до Тараса, носила йому квіти і годинами говорила з ним, говорила, скаржилася на несправедливе життя, яке їх розлучило і плакала. Батьки тоді її вмовляли і просили не робити цього, не мучити себе і не рвати душу собі, Тараса це не поверне, а їй потрібно якось жити далі, до університету повернутися, закінчити його і жити, жити своїм життям.

Але Оксана нікого не слухала, хоча з часом все таки стала не так часто ходити на могилу коханого, про це дівчину дуже просила Тарасова мати, вона теж не могла дивитися на згорьовану Оксану, хоч і в самої серце боліло за єдиним сином.

Оксана поїхала з міста до столиці, там закінчила навчання, жила і працювала, це все що я про неї чула від знайомих. Ми з нею не бачились останні років п’ять, оскільки я жила закордоном. Та й родина наша про неї нічого не знала, єдина з ким вона спілкувалася всі ці роки була мама Тараса – Людмила Степанівна, яка пішла до сина минулого року.

І ось через п’ятнадцять років Оксана – молода, гарна, стильно і вишукано одягнута, доглянута 35-річна жінка – так само стояла і з тугою дивилася на портрет свого коханого. Ми привіталися, перекинулись кількома словами, а після поминального обіду я запросила її пройтись містом. Ми довго говорили.

І знаєте, що мені так боліло? Що ця молода, розумна і красива жінка така нещасна у цьому житті! Оксана так і не вийшла заміж, вона всі ці роки була сама, ні чоловіка, ні дітей. Сказала, що досі кохає Тараса… У мене побігли сльози, а потім я не витримала і сказала їй, що це не кохання, а хвороба, хвороба, яку їй давно вже потрібно було вилікувати, а не покласти своє життя на вівтар кохання, кохання, яке фактично померло ще 15 років тому.

Тоді ми вже плакали з Оксаною разом. Я тільки тоді зрозуміла, як їй важко, і що вона цей біль весь цей час тримала в собі. Уявіть тільки, цілих 15 років берегти почуття до людини, якої давно немає серед живих.

Після цієї зустрічі ми підтримуємо з нею зв’язок, знаю, що Оксана півроку працювала з психологом й іншими фахівцями, потім проходила серйозне лікування.

А днями вона мені зателефонувала, розповіла, що тиждень тому вперше після того, як не стало Тараса, вона зважилася піти на побачення. А потім додала: “Уявляєш, Тарас мені наснився цієї ночі і сказав, що неймовірно радіє за мене”.

Тепер радію і я, я вірю, що в Оксани тепер буде все інакше.

You cannot copy content of this page