Віка повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. Було вже майже дев’ять вечора, і в коридорі на неї чекав знайомий звук — мати та бабуся знову сперечалися. Здавалося, ця звичка, якою вони жили останні кілька років, нікуди не поділася. Віка взяла сумку, повісила її на гачок у передпокої та підійшла до дверей кухні, де голоси ставали все голоснішими.
— Я ж тобі кажу, що це не так! — звучав голос матері.
— Що не так, ти мені скажи! Ти все правильно сказала, але ти завжди перебільшуєш! — відповіла бабуся.
І так кожен день. Зміст сварки міг бути будь-яким. Вони могли сперечатися через те, який фільм дивитися, яку страву готувати на вечерю, або навіть про те, яким кольором пофарбувати паркан на подвір’ї. І все ж, незважаючи на всі дрібниці, кожна з них намагалась довести свою правоту, і це стало чимось на зразок їхнього звичного ритуалу.
Віка завжди намагалася не звертати уваги на їхні суперечки. Вона звикла до них ще з дитинства.
Але з роками це стало складніше. Вона працювала в офісі, мала своїх друзів, своє життя, але все одно поверталася додому, де на неї чекали ці нескінченні сварки, і це вже стало частиною її щоденності. Вони могли посваритися навіть через те, якої марки цукор краще купувати, чи якою жінка повинна бути в родині — «господаркою» чи «культурною» дамою. І це не було важливо. Важливий був сам процес: довести, що ти правий, що твоя думка — єдина правильна.
Віка сіла на стілець і здогадувалася, що зараз почнеться черговий спір, який, можливо, завершиться сльозами. Мати завжди була вперта, а бабуся… бабуся була такою, що могла закинути будь-яку тему в самий невідповідний момент.
Батько давно залишив сім’ю, ще коли Віка була маленькою. Мати тоді сказала, що чоловіки не варті того, щоб через них переживати. Замість того, щоб скаржитися на життя, вона створила свою маленьку фортецю — роботу, хобі і бабусю, яка завжди була поруч, готова підтримати будь-яку її думку. І хоча бабуся не могла жити без своєї дочки, їхні стосунки з роками ставали все більш напруженими. Чим старша ставала бабуся, тим частіше виникали сварки. І в цій ситуації Віка ставала свідком всього, але ніколи не брала активної участі в їхніх конфліктах. Вона просто спостерігала, як два дуже різні світи — її матері та бабусі — стикалися між собою,
Того вечора Віка була роздратована не тільки непорозумінням матері та бабусі, а й тим, що сама вона ніяк не могла збудувати своє життя так, як би їй хотілося. Вона завжди відкладала все на потім, а тепер в її душі назрівало відчуття, що так більше не можна жити.
Вона замислилася над своєю ситуацією. Здавалося, все добре. У неї була стабільна робота, друзі, хобі, але їй не вистачало того, що найважливіше — можливості спокійно жити без того постійного тиску і безглуздих непорозумінь навколо. І чим старша вона ставала, тим більше розуміла, що її життя вже не буде таким, як у її однолітків.
Що більше вона замислювалася, тим більше відчувала, як відсутність особистого простору впливає на її стан. Їй стало складно продовжувати жити в такій атмосфері.
Мамо, ми знову починаємо? — запитала Віка, заходячи до кімнати. — Це вже півгодини!
Бабуся, сидячи на кріслі, теж не витримала:
— Я кажу тобі, що це все непотрібно! Ти все геть не розумієш, Оксано! Я в свої молоді роки краще за тебе знала, що важливо в житті! І зараз тобі треба послухати мене, а не ці телевізійні штучки!
Віка сіла за стіл і поклала голову на долоні. Вона вже не знала, як реагувати. Як їй жити в цій атмосфері, де суперечки стали основним заняттям матері та бабусі?
— Мамо, бабусю, чому ви не можете просто помовчати хоча б на хвилинку? Я не витримую вже! — вигукнула Віка, не стримуючи емоцій. — Це не життя, це безкінечна війна через абсолютно неважливі речі!
Тиша впала в кімнату. Мати і бабуся здивовано подивилися на Віку.
— Ну що ти, дочко… все нормально, не хвилюйся! Це таке вже звичне, — сказала мати.
А бабуся додала:
— Ти ще молодша, тебе поки що не розуміють ці дрібниці. А от коли трохи старша станеш, тоді зрозумієш, як це важливо!
Віка просто мовчала. Їй було боляче. Боліло серце, бо вона усвідомлювала, що не може змінити те, що відбувається в її родині. Вона була лише спостерігачем в цій боротьбі.
Кілька наступних днів Віка проводила в роздумах. Чи не настав час змінити ситуацію? Чи не треба їй вирватися із цього замкнутого кола сварок і непорозумінь? Ідея почати нове життя здавалась неможливою, але вона розуміла, що вже не може більше витримувати цей безглуздий конфлікт.
Врешті-решт, Віка вирішила діяти. Вона поїхала до знайомої психологині, яка допомогла їй розібратися в своїх почуттях. І саме там, в тій тиші кабінету, вона нарешті змогла зрозуміти одне: без змін у її житті не буде змін і в родині. Вона повинна була знайти внутрішню силу і сказати своїй матері і бабусі, що час для сварок минув.
Кілька днів тому Віка звернулася до матері і бабусі зі словами:
— Я вирішила піти від вас, знайду собі квартиру. Мені потрібен спокій. Я більше не можу витримувати ваших бубонінь.
Якщо ви хочете продовжувати жити так, я вас не зупиняю. Але я більше не можу бути частиною цього безкінечного конфлікту.
І це був початок нової Віки, яка більше не боялася висловлювати свої думки і приймати важливі рішення для себе.
Дорогі читачі, а чи знайома вам така атмосфера? І як ви це переживаєте?
Автор: Марина.
