Я сиділа на кухні, мішала в каструлі суп і думала про те, як скучила за тими миттєвими відчуттями, які ще зовсім недавно наповнювали моє життя. Погляд мій був розфокусований, але я відчувала, що життя йде повз мене, мов річка, яка шукає виходу і все змінює.
Він прийшов раніше, ніж звичайно.
Я чула, як він відчиняє двері, як звичайно, з тим звуком, що приносить тільки той, хто не сумнівається, що вдома все на місці, все правильно, і всі чекають його.
— Оле! — покликав він з коридору. — Ти вдома?
Я зморщила лоба, не відповіла, просто мимоволі подивилася на його фото на стіні — ми були молоді, ще тільки-но одружені, щасливі, безтурботні. Така думка спала на мене несподівано, не на часі.
— Ти мене чуєш? — почувся вже знову його голос, сильний, певний, з яким він завжди підходив до мене, не звертаючи увагу на мої настрої.
Я взяла ковшик і вилила суп у тарілку.
— Я тут, — сказала я, намагаючись не звучати надто дратівливо.
Він увійшов на кухню і став дивитися на мене своїми темними очима, що вражали чимось невизначеним. Більше нічого не було видно. Я вже звикла до його поглядів, які ніби заглядали у глибину моєї душі, проте часто ці погляди ставали занадто важкими для мене.
— Чого мовчиш? — він несподівано запитав, підходячи до мене ближче.
— Нічого, просто зібралася трохи подумати, — я поклала ложку в суп і завагалась. Він зазвичай з такою глибокою увагою спостерігав за моїми емоціями, що мені інколи ставало незручно. Якби я була зовсім іншою, можливо, це мене б зачарувало. Але я була вже не та.
— Як твої справи? Що нового? — він поцікавився, злегка нахиляючись до мене, як завжди робив, коли хотів мене заспокоїти або навіть, якщо чесно, маніпулювати. Я це відчувала, хоча не могла точно сказати чому
Нічого, все як завжди, — я намагалася не дивитися на нього, щоб не показати своїх емоцій. Він завжди вмів бачити навіть найменші зміни в моєму виразі обличчя.
Але він, очевидно, не зрозумів, що зі мною щось не так. Вони ніколи не розуміли. Хіба це не дивно? Він щодня був поруч, а так і не бачив мене справжню.
В цей момент двері відчинились знову, але цього разу я почула зовсім інші звуки. Спочатку — голоси. Він і вона. І сміх.
Я обернулася і, коли побачила її. Невже це була вона? Невже вона була та, з якою він… не зміг забути?
— Це Аліса, — сказав він, нібито все так просто, як якесь повсякденне повідомлення. — Друзі мої з роботи познайомилися з нею недавно. Вона так добре готує.
Я почала відчувати, як мій живіт стиснувся від хвилювання.
Аліса усміхалася мені. Вона була молодою, стрункою, з такими очима, які могли заворожити кого завгодно. Я вже бачила її фотографії десь. Вона була однією з тих жінок, що здавалося, увібрали в себе всі недоліки, які мені подобались у інших, і всі переваги, яких я не мала.
Але найбільше, що мене вразило, це її абсолютна спокійність. Вона не соромилася бути тут, у моєму домі, серед моїх меблів і моїх спогадів.
— Привіт! — сказала вона з якоюсь легкістю, ніби ми були добрими знайомими.
Я подивилася на чоловіка. Той теж не виглядав розгубленим. Як і раніше, він дивився на мене, але тепер у його очах я побачила щось, що мені не сподобалося. Це був не просто погляд, а якесь виправдання. А ні, навіть не виправдання. Просто якась відсутність змін у його обличчі. Йому не було соромно.
Я відчула, як розпливаються мої сили. Я більше не могла залишатися тут. І не хотіла залишатися.
— Вибачте, але ви обидва не зможете тут залишатися, — я голосно сказала, обернувшись до них.
Аліса замовкла, її посмішка зникла. Чоловік не відповів, тільки зробив кілька кроків до мене, ніби намагаючись спокійно вирішити ситуацію. Але мені було вже не до мирних розмов.
— Оле, що ти кажеш? — його голос став більш наполегливим, але я не була готова до компромісів.
Я кажу, що ви маєте покинути цей дім, і зараз же, — сказала я холодно, намагаючись не звертати увагу на те, як в очах Аліси з’явився сум.
— Але, — почав він, але я не дала йому продовжити.
— Ні, Андрію. Я більше не маю бажання слухати твої пояснення. Ти приніс її сюди. Вона — твій вибір, але це більше не моя частина життя. Іди з нею, будь ласка.
Тепер Аліса дивилася на мене з якоюсь недовірою, але я вже не могла і не хотіла пояснювати їй нічого. Це більше не стосувалося її.
Андрій відчув, що ми стоїмо на межі чогось. Чогось неминучого.
— Оле, я не хочу цього. Я не збирався… Це просто вийшло так… Я не думав, що так все буде.
Я підняла руку, щоб припинити його мову. Мене більше не цікавили його слова.
— Йди, будь ласка. Візьми її. Просто йди.
І він пішов. Вона пішла за ним, хоча я відчула, що вона теж не була до кінця впевнена у своїй перемозі.
Але що залишилося мені? Порожнеча.
Я стояла в порожній кімнаті, відчуваючи, як серце стискається від болю. І водночас — легкість. Що це було? Втеча? Ні, це була перемога.
Бо я, Олеська, більше не буду мовчати.
— Так, я ще буду щасливою, — прошепотіла я в порожнечу, знаючи, що життя попереду ще має мільйони можливостей.
Але тепер думаю чи вірно я зробила?
Автор: Олеся
