Коли Олег одягав пальто, я, ніби випадково, зазирнула в його кишеню. Але замість звичних дрібниць, пальці натрапили на тонкий аркуш паперу. Чек.
Витягла його й розгорнула. Очі пробігли по рядках. 13 тисяч гривень. Готельний номер. “Оплата за одномісний номер у готелі на дві особи”.
Спочатку здалося, що я щось не так зрозуміла. Може, це якийсь службовий виїзд? Але дата на чеку… Той самий день, коли Олег казав, що працював допізна. Я почала перегортати папірець, шукаючи будь-яке виправдання, яке могло б врятувати нашу сім’ю від цього моменту прозріння й позору.
13 тисяч. Ця сума одразу викликала в мені спогад. Якось, кілька тижнів тому, я повернулася з секонд-хенду з пакетом дитячого одягу. Обирала найдешевші, але пристойні речі для нашого сина й доньки. Олег тоді зітхнув і сказав: “Треба якось більше заробляти, Люба, а то живемо…”.
Я затягнула пасок настільки, що вже не було куди. Ми економили буквально на всьому. А він… Він витрачає більше десяти тисяч на один вечір у готелі?
Я глибоко вдихнула. Треба було діяти холодно.
— Олег, а що це? — я підняла чек і глянула прямо йому в очі.
Його рука вже тягнулася до дверної ручки, але він застиг. Моментально зблід.
— Що саме? — спробував зробити вигляд, що не розуміє.
— Ось це, — я повільно провела пальцем по цифрі, ніби могла стерти її. — Готель. 13 тисяч. Дві особи. У той день, коли ти працював.
Настала тиша. Глуха, задушлива тиша. Здавалося, навіть годинник перестав цокати. Він ковтнув повітря, ніби збирався щось сказати, але передумав. Я бачила, як швидко бігали його очі — шукав виправдання.
— Це… це не те, що ти думаєш, — нарешті видавив він.
— А що це, Олеже? — я схрестила руки, намагаючись приховати, як сильно вони тремтять. — Бо я думаю, що ти витратив ці гроші на іншу жінку, поки твої діти носять секонд-хенд.
— Люба, давай не будемо влаштовувати сцену…
— А сцену ти влаштував, коли пішов з іншою мене? Коли брехав? Ти думав, що я ніколи не дізнаюся?
Його мовчанка говорила красномовніше за будь-які слова.
— У нас немає зайвих грошей навіть на нормальний ремонт у квартирі! — голос мій підвищився, хоч я й намагалася триматися. — Я рахую копійки, щоб купити дітям нормальну їжу! А ти просто береш і витрачаєш таку суму на ніч із з тою француватою?!
Я бачила, як він стиснув губи. О, зараз почне викручуватися, подумала я.
— Люба, слухай… це було помилкою. Це нічого не означало…
— Помилкою? — я нервово засміялася.
— Помилка — це коли ти випадково заливаєш чай на ноутбук.
А це — вибір! Ти свідомо обирав! Брав гроші, замовляв номер, писав їй… Ти такий, Олеже.
Він нарешті зітхнув і сів на стілець. Провів рукою по обличчю. Він не виглядав розкаянним. Швидше, виснаженим. Можливо, навіть роздратованим тим, що його викрили.
— І що ти тепер будеш робити? — тихо запитав він.
Я подивилася на нього і зрозуміла:
— Я не знаю, що будеш робити ти. А я збираюся за кордон з дітьми. У нашій країна не спокійно, а ти ненадійний. Дітям тато потрібен. А ти за спідницями бігаєш. Як мала недолюблена дитина.
Його очі нарешті піднялися на мене. Може, він уперше за довгий час побачив мене не просто як “зручну дружину”, яка мовчки витримує його вибрики. Я не кричала, не плакала. Але всередині мене вже було прийняте рішення.
Чи є виправдання подібним вчинкам? І головне — що б ви зробили на місці Люби?
Бо я знаю одне: життя надто коротке, щоб витрачати його на того, хто тебе не цінує
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту.
