Я сиділа біля вікна, дивлячись на тихий вечір, що обіймав наш будинок. За вікном мерехтіли ліхтарі, а на столі поруч зі мною стояла чашка вже холодного чаю. Я нервово стискала руки. Сьогоднішня розмова мала вирішити все. Останні кілька місяців я відчувала, що мій світ починає руйнуватися, як картковий будиночок. Раніше я мріяла про добробут для нашої сім’ї, про те, щоб діти ні в чому не мали потреби. Тому я і підтримала рішення Олексія поїхати на заробітки до Португалії.
— Маринко, це лише на рік, можливо, два. Накопичимо грошей, зможемо купити новий будинок і все, що потрібно дітям, – казав він тоді. Чоловік був настільки переконливий, що я і сама повірила в те, що все буде добре.
Але тепер минуло вже п’ять років. П’ять років, протягом яких я стала фактично “солом’яною вдовою”. Олексій приїжджав додому раз на кілька місяців, а більшу частину часу ми спілкувалися тільки через екран планшета. Наші діти, Настя та Іванко, вже забули, як це мати батька поруч. Для них він став голосом із динаміка та людиною, яка присилає подарунки.
Мені вже набридло. Гроші, звісно, важливі, але якою ціною? Я сиділа сама вечорами, а діти постійно питали, коли приїде тато. Я більше не могла так жити. Сьогоднішня розмова мала поставити все на місце.
Я чула, як в планшеті пролунало повідомлення — це був Олексій. Ми домовилися поговорити ввечері. З тяжким серцем я відкрила додаток і побачила його обличчя — вже трохи змарніле від втоми.
— Привіт, як ти? – запитав він, посміхаючись.
— Привіт, – відповіла я, намагаючись тримати спокій. – Олексію, нам потрібно поговорити.
Він одразу зрозумів, що я налаштована серйозно. Його усмішка зникла, обличчя посерйознішало.
— Щось сталося? Діти в порядку?
— Діти добре, але справа не в них. Справа в нас. Я більше не можу так жити.
Він здивовано глянув на мене.
— Що ти маєш на увазі?
Я глибоко вдихнула.
— Я розумію, що для тебе важлива твоя робота, твоя професійна реалізація. Ти — талановитий архітектор і я завжди підтримувала тебе. Але я більше не можу бути сама, без тебе, а діти не можуть бачити свого батька тільки через екран планшета. Я хочу, щоб ми були разом, як родина.
Олексій мовчав. Він дивився на мене крізь екран, як ніби не вірив своїм вухам.
— Але Марин, ти ж знаєш, що в Україні немає роботи мого рівня. Я тут отримую такі проєкти, про які тільки можна мріяти. Ми ж говорили про це.
— Так, говорили, – тихо відповіла я. – Але ці проєкти не повернуть нам час, який ми втратили. Діти ростуть без тебе і я не знаю, як довго ще зможу триматися. Ти заробляєш гроші, але ми втрачаємо одне одного.
Чоловік затих. Я бачила, як його обличчя напружилося. Здавалося, він не очікував такої розмови.
— І що ти пропонуєш? – нарешті запитав він.
— Або ми переїжджаємо до тебе і будуємо нове життя там, або ти повертаєшся і шукаєш достойну роботу тут, у нашому місті.
Олексій важко зітхнув.
— Марин, ти ж розумієш, що це не так просто. Тут у нас немає нікого і як ти собі це уявляєш, переїзд з двома дітьми в чужу країну? Я розумію, що ти втомилася, але я намагаюся робити все можливе для нашого добробуту.
— Я знаю, – відповіла я, стискаючи руки на колінах. – Але я більше не можу так. Нам потрібен ти тут. Нам потрібен тато вдома. І якщо для цього доведеться переїхати — я готова. Готова до будь-яких труднощів, аби тільки ми були разом.
— Марин, подумай ще раз, – сказав він тихо. – Тут, в Португалії, у мене є стабільність, є кар’єра. В Україні я можу працювати на кілька дрібних проєктах, але це не те саме. А що, якщо я не зможу забезпечити вас?
— Ти не зможеш забезпечити нас любов’ю й турботою, якщо тебе тут немає, – відповіла я, відчуваючи, як у голосі з’являються сльози. – Гроші — це лише засіб, але не сенс життя. Я хочу, щоб наші діти знали, що таке мати батька поруч. І я хочу бути з тобою, а не з твоїми зарплатами.
Він мовчав довго. Мовчання заповнило простір між нами. Я відчувала, як всередині мене зростає відчай. А що як він скаже “ні”? Раптом ми не знайдемо виходу? Нарешті Олексій заговорив.
— Добре, – тихо сказав він. – Дай мені час подумати. Я не хочу втрачати вас, але й не можу все кинути просто так.
— Я чекатиму, – прошепотіла я. – Але не довго. Я більше не витримаю.
Він поклав слухавку та завершив розмову, залишивши мене наодинці з моїми думками.
Наступного дня він подзвонив і запитав:
— Марин, я можу забрати вас сюди, але у вас будуть умови набагато гірші, ніж вдома. Ти не часто будеш бачити своїх сестер, матір та подруг. Перший час Артему буде важко навчатися у школі через мову. Чи ти згодна переїхати?
До такої розмови я не була готова. Думала, що він вибере повернутися до нас, а він заговорив про наш переїзд. Відступати не було нікуди.
За короткий час ми спакували речі та поїхали з дітьми в іншу країну. Перший місяць я трималася на позитиві, раділа, що наша сім’я знову разом, що чоловік поряд. Але тепер сумніваюсь, що це було правильне рішення.
Мені тут важко, зізнаюсь чесно, роботи у мене немає, нових друзів і знайомих теж поки не знайшла. А стосунки з чоловіком і взагалі почали псуватися. Він все частіше почав затримуватися на роботі, повертається додому мовчазний і похмурий, розмови якось не клеяться. Коли я говорю про те, щоб повернутися додому, чоловік нервує. Він сто причин може назвати, чому не варто повертатися на Батьківщину, а мої аргументи, що ми втрачаємо нашу сім’ю і стосунки взагалі не сприймає.
Мені все частіше спадає на думку, що у нього хтось є на стороні і якщо я поставлю питання руба, то розлучення не уникнути, бо додому разом зі мною він не повернеться.
Не знаю, як бути далі і що робити. Можливо я дарма затіяла цей переїзд?
