Олеся була вдовицею. Її перший чоловік був «гулякою», хоча вона його сильно кохала, та прощала подружні зради аж сім років. А він одружився і закордон виїхав. Другого чоловіка – її найбільшого кохання, одного дня просто не стало

Її улюблені квіти – ромашки. Ото, як тільки десь побачить, що продають, зразу ж купить Олеся для себе букетик, поставить на стіл і милується. Так, наче в дитинство своє потрапляє. І зразу ж Купайлицю згадує. Тут, у великому місті, де вона мешкає вже багато років, не знають люди таких традицій. Якось запитала у співробітниці про те, чи вона щось знає про свято Купала, і була неприємно здивована – не знає нічого, навіть назв квітів, дерев та трав.

– Я виросла на асфальті, – сміється. – То ти в нас лісова Мавка.

А Олеся ж не тільки на всім розуміється, але й досі вірить у дива Купальської ночі. У те, що папороть цвіте, і тому, хто її знайде чарівний зір відкриється та допоможе давні скарби відшукати.

Кожного року, на це літнє магічне свято, вони з дівчатами вставали раненько, вмивалися росою та сходилися біля білого каменя, щоб за зіллям іти. Дорогою пісень співали, жартували, сміялися… Збирали барвисті, запашні квіти, яких Бог щедро насіяв у горах. Там і волошки, і кашка, і незабудки, і дзвіночки, і маки, і жовтець, і люпин, і шавлія… А найбільше ромашок. Своїми жовтими очицями з білими віями, здивовано позирають у блакитне небо, чисті, незаймані, як вони – дівчата. Тут і без ворожби не обходиться: «любить-не любить», – кожна свою таємницю квітці, наче подружці звіряє.

Із великими букетами різноквіть поспішають додому. Збираються по обіді – Купайлицю святкувати. Хлопці приносять зрубану вербову гілку. Ото її й називають – Купайлиця, поважно, особливо, бо вона ж душу має, та ауру дивовижну. Біля неї стелять скатертину та розкладають смаколики. Ягідний пиріг та компот з вишень, то обов’язково мають бути. А Купайлицю прикрашають, наче новорічну ялинку – цукерками, вишнями, черешнями, квітами та серпантином. Частуються та купальських пісень співають:

– Ой на городі Купайлиця,

Вийшла дівчина тай чваниться,

На неї хлопці зглядаються,

А зачіпати встидаються…

Потім гуртом ідуть до річки купати Купайлицю. Кидають її на бистрину і самі купаються, а тоді вінки на воду пускають, бажання загадують…

Згадки, як пелюстки ромашки, відірвані від вічка, летять собі кудись, підхоплені вітром життя. Це гарні подарунки Всевишнього людині, під час яких, хоч на мить, можна повернутися у своє минуле.

Олеся була вдовицею. Її перший чоловік був «гулякою», хоча вона його сильно кохала, та прощала подружні зради аж сім років. Потім розлучилася, сама виховувала сина. Він тепер у столиці живе з сім’єю. А Олесі в обласному центрі квартира від чоловіка залишилася, бо ж той одружився і виїхав закордон.

Уже коли її Юрась в інституті вчився, вона зустріла Олега. Випадково, у черзі в магазині познайомилися. Він теж був розлученим, займав гарну посаду в адміністрації. Десять щасливих років прожили, як голуб з голубкою. Ой, світу вона побачила за таким чоловіком! По три рази на рік відпочивати за кордон їздили. Позаминулого року ота з косою вирвала коханого з її обіймів. Раптово чорна хустина, вічний біль від втрати…

У технічному бюро, де працювала Олеся, жінок було мало – чоловіки переважали. Петрович, то був їй за друга. Він і проводжати в останню путь чоловіка помагав. Спокійний, статечний, виважений, культурний, – його якості можна довго перераховувати. Теж вдівець. П’ять років доглядав дружину, яка мала онкологію. Він ніколи не ліз Олесі в душу і про себе мало говорив. А ось вона могла йому про все на світі розповідати…

Олеся ще раз глянула на календар. Сьогодні не просто неділя, а велике свято – Івана Купайла. Це ж як його провести? – заметушилася. Аж у двері подзвонили. Перше, що вона побачила – великий букет ромашок, а потім Петровича, який усміхаючись у свої розкішні сиві вуса, говорив з порогу:

Ходи, Олесю, Купайлицю справляти…

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, За матеріалами видання “Наш День”