Я стояла біля дверей дитячої кімнати й не могла повірити, що це моя дитина. Оленці чотирнадцять років, але здається, ніби їй вже мінімум двадцять п’ять – настільки раптово вона змінилася. Колись вона була золотою дитиною: відмінниця, цікавилась музикою, ходила на курси малювання. Всі вчителі нею захоплювались, навіть сусіди намагались ставити її у приклад своїм дітям. А тепер, усе полетіло шкереберть.
Останні півтора року немов хтось підмінив нашу Оленку. І хоча школа лишилася та ж сама, її оточення змінилося кардинально. Спершу я думала, що це просто підліткова криза, всі через це проходять. Але з часом її поведінка почала дошкуляти: навчання скотилося, вдома такий безлад, що неможливо навіть описати, та ще й ця зухвалість у поведінці. Мені, матері, вона відповідає так, наче я їй просто чужа людина.
— Мамо, це моя кімната, – Оленка виглядала з-під ковдри, коли я увійшла, щоб вкотре спитати, чи прибере вона нарешті свої речі. – Мої речі як хочуть, так і лежать. І взагалі, чого ти сюди знову прийшла?
— Тому, що я не можу спокійно пройти повз цей хаос, – спробувала я відповісти спокійно, але голос зривався. – Ти ж прекрасно знаєш, що така поведінка не призведе ні до чого доброго.
Відповідь була така ж холодна, як і завжди:
— Мені так зручно, це моє життя.
Я знала, що вона «оступилася». Її нові друзі — це не ті діти, з якими ми ходили на випускні бали у початковій школі, не ті, хто мріє про навчання за кордоном та їздить у літні табори. Тепер її компанія — це ті, кому на оцінки взагалі байдуже. І Оленка стала такою ж. Вчиться, аби як, прогулює школу, почала обманювати. Вперше у житті я відчула себе такою безпомічною.
— Як ти не розумієш? – зверталася я до неї ввечері за столом, коли батько мовчки грався з телефоном, не знаючи, як втрутитися. – Твої оцінки впливають на твоє майбутнє. Ти ж сама говорила, що хочеш вступити до університету за кордоном. А зараз ти все перекреслюєш своїми гулянками!
— Ой, та зараз мені взагалі не до цього, – відповіла вона знову. – Навіщо мені цей університет? Мені й тут добре.
Ось це «мені добре» дратувало мене найбільше. Як вона не бачить, що власноруч руйнує своє життя? Спілкується з тими, хто просто нічого не хоче від життя. Всі ці «друзі», з якими вона проводить час до пізньої ночі, вже двічі мало не привели нам додому поліцію через галас під під’їздом.
— Мамо, ти просто не розумієш. Ми всі такі! У нас свої правила, свої інтереси. – вона відверто посміхалася, наче говорила про щось, що я просто не здатна осягнути.
— Оленко, ти завжди була такою розумною, – намагалася я згадати ті дні, коли вона сама прибігала до мене з радістю після чергової олімпіади чи конкурсу. Але зараз це здавалося таким далеким і нереальним.
Ми з чоловіком обговорювали її поведінку багато разів. Спершу я намагалася бути «подругою» – говорила з нею, пояснювала. Але це призвело до того, що вона просто почала ще більше зухвало зі мною поводитись. Вона знала, що я не хочу зіпсувати наші стосунки й користувалася цим. Чим більше я намагалася «зрозуміти», тим більше вона ставала недосяжною.
— Дорогий, що робити? – питала я чоловіка пізно вночі, коли вже вкотре не могла заснути. – Чи варто бути жорсткішою? Чи заборонити все? Але ж тоді вона мене зненавидить.
— Не знаю, – чоловік знизав плечима. – Може, варто почекати? Всі підлітки через це проходять. А може, просто час піти до психолога?
Часу на чекання не було. Я бачила, як вона віддаляється від нас все далі. Одного вечора я почула дзвінок у двері. Відкриваю, а там двоє поліціянтів.
— Ваша донька була помічена у бійці в парку. Ми змушені попередити вас, що наступного разу це вже не обмежиться тільки розмовою.
Здавалося, земля пішла з-під ніг. Я сиділа у тиші на кухні й не знала, що робити далі. Хто ж міг подумати, що моя чудова, талановита Оленка так далеко зайде? У той момент я зрозуміла, що втратила контроль. Що всі наші розмови, намагання стати «друзями» не працюють. І що тепер усе набагато серйозніше. Може, я вже і справді її втратила?
