Мого брата звати Остап, йому 29. Завжди був тихим, чемним хлопцем, нічого поганого за ним ніхто не помічав ніколи. Ну, принаймні так здавалося. Але останній рік — це просто не можна витримати.
Він живе з мамою і їхні стосунки перетворилися на справжнє поле бою. У кожному слові — сарказм, такі інтонації, ніби ми всі навколо з розуму з’їхали. Маму він ображає постійно, кидає їй неприємні фрази на кожному кроці, а я вже й не знаю, як на це реагувати.
Виходить з кімнати тільки за кавою чи їжею, іноді може щось пробурмотіти собі під ніс. Його життя тепер — це комп’ютерні ігри. Працює він теж в інтернеті, щось там заробляє на фрілансі, але що саме — ніхто не знає. Він грає днями й ночами, кричить у мікрофон, кидає гострі словечка направо й наліво.
Останнього разу сусідка тітка Галя намагалася з ним поговорити, мовляв, «Остапчику, може, прогуляєшся трохи, свіже повітря…» — так вона ледве не зомліла від того, як він її у три поверхи обклав.
Мама весь час у стресі, сльози на очах. Вона не розуміє, що сталося з її сином, і що робити далі. Я спробувала поговорити з ним одного разу:
— Остапе, мама переживає за тебе. Та й ти останнім часом… ну, сам бачиш.
— Що ти знаєш про моє життя? – він різко обернувся до мене. – У вас там свої проблеми, от і займайтеся ними. А я тут якось сам розберусь.
— Але ти ж не сам! Ми поряд, ми сім’я.
— Сім’я? – він засміявся гірко. – Ви всі чокнуті. Взагалі не розумієте мене. Тому не треба мені ці розмови.
Він пішов у свою кімнату, як завжди, закривши двері.
Я не знаю, як йому допомогти. Він відмовляється від будь-яких розмов, будь-якої підтримки. Просто замкнувся у собі. Але ж ми всі бачимо, що він страждає. Та й мама вже ледве тримається.
Пам’ятаю, коли він був малим, ми з мамою годинами сиділи біля нього, читали казки, збирали конструктори. Маленький Остап, ще боявся темряви й просився під мамину ковдру, а тепер, цей дорослий чоловік, відгородився від нас стіною образ та зневаги. Ніби це дві різні людини.
Мені страшно за нього. І за маму. Адже кожна така сварка її ранить. Але що робити? Він не хоче говорити про особисте життя, не відповідає на питання, закривається у своїй кімнаті й годинами сидить за комп’ютером.
Одного вечора, коли ми з мамою знову сиділи на кухні у тиші, вона сказала:
— Я більше так не можу. Треба щось змінювати. Може, психолога знайти?
— Не впевнена, що він погодиться, – відповіла я. – Але спробувати треба.
Мама дивилася на мене очима, повними відчаю, і це було найгірше. Я бачила, як їй важко, що вона не знає, що робити зі своїм сином. Якби це був хтось інший, чужа людина, можна було б дати пораду, дистанціюватися.
Через кілька днів ми все ж знайшли хорошого фахівця.
— Остапе, ти ж знаєш, як ми хвилюємось за тебе, – почала мама на кухні за вечерею. — Ми хотіли б, щоб ти спробував поговорити з психологом. Це може допомогти.
— Що? Ви ще й до психолога мене пхаєте? – він закипів, відкинув ложку й піднявся з-за столу. – Я не якийсь псих, щоб зі мною таке робити!
Мама гірко зітхнула, а я помітила, як її руки затремтіли.
— Ми не вважаємо тебе психом, Остапе. Ми просто хочемо допомогти. Ти ж сам бачиш, що останнім часом все якось… не так.
— Ви не розумієте, – кинув він через плече й зник у своїй кімнаті.
Наступного ранку на кухні мене чекав шок.
Остап сидів за столом, сміявся і… поряд із ним була дівчина. Дивна дівчина. Я не знаю, як описати її зовнішність, але перше, що впадало в око — яскраво-зелене волосся, підстрижене під горщик і татуювання на шиї. Вона була у короткому топі, що ледь прикривав її живіт, та рваних джинсах. Вона жувала сніданок так, ніби була вдома, й зовсім не звертала уваги на мене.
— Привіт, – сказала я, намагаючись не виглядати здивованою.
— Це Рита, – відповів Остап, навіть не глянувши в мій бік. – Ми разом грали вчора у мережі й вона вирішила заскочити до мене на гостину.
— Заскочити? — я здивовано глянула на маму, яка сиділа біля плити, нервово крутячи кухонний рушник.
— Доброго ранку, – мовила мама.
Рита, не відірвавшись від тарілки, просто кинула:
— Ага.
— Як це «заскочила»? – я вирішила не відступати. – Ви щойно познайомилися і вона вже у нас вдома?
— А що такого? – Остап нарешті глянув на мене. – Ми дорослі люди. Ти завжди лізеш зі своїми моралями. Рита класна. Мамо, ти не проти, якщо вона залишиться у нас на кілька днів?
Мама кліпнула очима, ніби не вірячи у те, що чує.
— На кілька днів? – прошепотіла вона.
— А що? У нас місця багато. Нехай залишиться, – зухвало сказав Остап.
Це було занадто. Я відчула, як всередині все кипить. Але, здається, мене випередила мама.
— Остапе, – її голос став твердим, як ніколи раніше. – Я не дозволю перетворювати наш дім на хаос. Ти приводиш додому когось, кого зовсім не знаєш, і навіть не питаєш дозволу?
— О, тільки не починайте, – засміялася Рита, відкинувшись на спинку стільця. – Ну що, хіба це проблема? Я ж не надовго.
Мама мовчала, але я бачила, як у її очах з’являються сльози.
— Це не твій дім, Рито, – промовила я. – І мама має рацію. Не можна просто ось так заявитися й залишатися без дозволу.
Остап, роздратований, різко встав зі стільця.
— Та що з вами всіма не так? Ви взагалі мене не поважаєте! Я дорослий, маю право на власне життя й друзів!
— Остапе, це не про друзів, – спокійно, але впевнено відповіла я. – Це питання поваги до мами й до того, що вона робить для тебе.
— Повага? – він гучно розсміявся. – А ви взагалі колись поважали мене?
Це було останнє, що він сказав, перш ніж різко вийшов з кухні, голосно грюкнувши дверима кімнати. Рита тільки підняла плечі й продовжила їсти, наче нічого не сталося.
Мама не витримала і тихо вийшла у коридор. Я пішла за нею. Вона стояла біля вікна, мовчки витираючи сльози.
— Мамо, – обережно почала я, але вона підняла руку, ніби просячи не продовжувати. Що робити ми просто не знаємо.
