— Павле, ти чому не граєш з хлопцями? — запитала Настя того літнього дня, коли хлопець сидів на порозі хати своєї бабусі і дивився на неї.
— Просто думаю, — відповів він, не зводячи очей з неї.
Настя розсміялася, але на мить в її очах промайнув сум. Вона не звернула увагу на Павлові почуття, адже була занадто зайнята своїм життям.
Того дня вона вирушала до міста, а Павло залишився на самоті, з почуттям, яке він тоді не зміг би пояснити словами. Вона була для нього недосяжною, а він — лише маленьким хлопцем.
Роки минали. Павло виріс, як і всі хлопці в селі, і хоча він часто згадував Настю, вона вже давно поїхала жити до великого міста.
Від неї залишалося тільки кілька листів, і одна зустріч на святі села, коли Настя приїхала відвідати бабусю. Вона була вже дорослою жінкою, з якою Павло лише злегка обмінявся привітаннями.
Але через кілька років життя зробило йому справжній сюрприз. Його батьки вирішили переїхати в інше село, а нові знайомства були неминучими.
Одного разу, коли Павло повернувся після роботи, він побачив біля сусіднього дому жінку, яка розвісила біля паркану одяг, і стояла там у справах. Він головою кивнув у знак привітання, і вона відповіла йому тим самим.
— Привіт, я Вікторія, донька Насті, — сказала вона, піднявши голову і з посмішкою.
Павло спочатку не зрозумів, що відбувається. Він дивився на неї і раптом відчув, як знову в його серці закралося те знайоме почуття.
Вікторія була схожа на свою матір, з такою ж густою шевелюрою каштанових волосся, а її очі блищали так само, як і в Насті, коли вона була молодою.
— А ти… ти Настина донька? — запитав Павло, намагаючись приховати своє здивування.
— Так, саме так. Мама часто згадує про село, але, на жаль, вона тут не буває вже багато років.
Їхня розмова була короткою, але для Павла це був момент, який він запам’ятає назавжди. Вікторія була не просто схожою на Настю, вона була її копією в усьому — від манери ходити до характеру. І від цього в нього все всередині тремтіло.
Незабаром Павло і Вікторія почали частіше бачитися, випадкові зустрічі перетворювалися на прогулянки, а згодом і на щирі розмови.
Вікторія була дуже відкрита і цікава людина, а Павло вже не був тим маленьким хлопцем, що дивився на її матір з дитячими очима.
— Знаєш, — якось сказала Вікторія, — моя мама багато разів розповідала про твоє село. І що ти завжди був дуже спокійним і добрим хлопцем.
Ці слова пробудили в Павлові спогади про юність. Він почав згадувати моменти, коли дивився на Настю з захопленням, коли вона сміялася з ним або просто проходила повз, навіть не помічаючи його поглядів.
— А ти не схожа на маму в чомусь, — тихо додав Павло. — У тебе є щось своє. Ти ніби… ніби повертаєш мені частинку того часу, коли я був маленьким.
Вікторія трохи посміхнулася:
— Можливо, я і є її копією, але кожен має свої особливості. І я теж маю свою історію.
З того часу їхня дружба почала переростати в дещо більше. Павло почав закохуватися в Вікторію по-дорослому. Коли він її бачив, і кожен погляд на неї наповнював його душу теплом.
Вікторія була чарівною, але і вона відчувала, що між ними з’явилося більше, ніж просто дружба.
— Павле, — одного разу сказала вона, сидячи на лавці біля ставка, — я знаю, що ти відчуваєш. І я теж відчуваю щось подібне. Але… що якщо це просто пам’ять про маму? Може, ми маємо дати собі час?
Павло зітхнув. Він розумів її сумніви. Його почуття були справжніми, але вони також були заплутаними через те, що Вікторія нагадувала йому його перше кохання.
— Можливо, ти права, — сказав він. — Але я не можу перестати думати про тебе, Вікторіє.
З того часу їхні стосунки ставали все більш заплутаними, адже йшли всі ті роки, і Павло не міг відділити свої почуття від минулого, від того дитячого кохання до Насті.
Але в той же час він розумів, що Вікторія — це нова глава його життя, і вона була не просто “копією” мами, а окремою, чудовою особистістю.
Як ви гадаєте, чи варто Павлові йти вперед разом з Вікторією?
Галина Червона
