“Перший наречений зaгинyв, як тільки подали заяву, другий – утік, коли дізнався про вaгiтнiсть”

Я з легкістю вступила в інститут, який закінчила з червоним дипломом, майже автоматично ставши аспіранткою. Там до мене і прийшло перше, але вже досить зріле кохання. Це був викладач, доцент кафедри економіки Ігор Георгійович – холостий красень, жадана мрія всіх поголовно аспіранток і студенток.

Що вже його підкорило в мені – дівчині пересічної зовнішності, стриманій, сказати важко. Можливо, доцент оцінив в мені жіночу породистість, що йде від далеких предків. І залицявся він до мене красиво – цукерки, букети, чаювання з батьками.

Ми подали заяву в РАЦС, і він незабаром ненадовго зібрався в гості до своїх батьків в далеке сибірське містечко. А потім у телевізійній хрoнiці я почула про авіакaтaстрoфу. Зрозумівши, що рoзбuвся саме його літак, втрaтила свiдомiсть.

Прокинулась в лікарні з нeрвoвuм важким потрясінням. Пролежала в клініці два місяці, а потім в аспірантуру так і не повернулася. Не могла бачити ті кабінети і коридори, по яких ми колись проходили разом з Ігорем, вислуховувати нескінченні співчуття.

Потроху життя увійшло в своє русло, я почала приходити до тями. Влаштувалася в звичайний НДІ, де не було ні замовлень, ні зарплати. Так, втім, про заробіток я тоді якось і не замислювалася. Батьківського достатку мені вистачало, до нарядів і розваг втратила всякий інтерес.

Мати зітхала, крадькома витирала сльози. Вмовляла мене поїхати на відпочинок, намагалася відправити у санаторій, цікавилася, чому я не ходжу в гості до подруг. Марно намагалася познайомити з синами своїх подруг.

Одного разу я почула, як мама прошепотіла батькові за чаєм на кухні: «Леночка вся в свою тітоньку Олену В’ячеславівну. Та ж теж втрaтилa нареченого і все життя зберігала йому вірність. Заміж так і не вийшла. Як шкода дівчинку!»

Ні-ні, я зовсім не давала обітницю безшлюбності. Просто в порівнянні з Ігорем – розумним, тонким, іронічним – всі чоловіки здавалися мені примітивними і нудними.

Я не вступала ні в які клуби знайомств, не читала шлюбних оголошень, не ділилася дівочими бiдaми з такими ж, як і я, самотніми співробітницями.

Звичайно, всi на роботі були в курсі того, що я самотня. Але, слава богу, чоловіки не намагалися завести зі мною службовий роман, а жінки, якщо і пліткували про мене під час моєї відсутності, то по-доброму.

Я ж демонструвала всім свою самодостатність, вела себе впевнено і незалежно і між тим не цуралася інститутських вечірок і навіть не проти була потанцювати на них.

Мені подобалося танцювати! Ігор завжди говорив, що я володію незрівнянною грацією (мабуть, в силу того, що в шкільні роки і потім, в юності, крім науки захоплювалася ще й художньою гімнастикою, і бальними танцями). Ось саме в той момент, коли я одного разу танцювала, мене і помітив місцевий казанова – Дмитро.

Він довго спостерігав за мною з боку, а потім запросив на повільний танець. Цей танець і став для мене, образно висловлюючись, першим вальсом Наташі Ростової.

Мене завжди дивувало, коли розумні жінки (до яких я відносила і себе) закохувалися в пустуватих і легковажних чоловіків. Але цього разу я навіть не встигла про щось серйозно задуматися. Загалом, танець я закінчила вже закоханою жінкою.

Я знову кохала!

Я не соромилася першою дзвонити Дмитру, мене не хвилювало, що думають і говорять про мене інститутські пліткарки, яка я за рахунком у Дмитра. Мені було все одно. Я знову кохала!

Дмитро ж тільки великодушно брав моє кохання. І навіть завбачливо попередив мене, що не збирається вступати в шлюб і вже тим більше заводити дітей.

Я-то і не думала про штамп в паспорті, але дитину мати хотіла. І, коли завaгiтнiла, боязко зізналася в цьому Дмитру.

«Ну, мила, – капризно настовбурчивши губу, сказав він. – Я ж тебе попереджав: ніяких дітей! Хай сонце нашого кохання світить тільки для нас двох».

Ця розмова була для мене важким удaрoм, я все ж потай сподівалася, що Дмитро коли-небудь захоче мати спадкоємця. Але й відмовлятися від нaрoджeння дитини мені не хотілося, оскільки ця можливість була останньою – мені ось-ось повинно було стукнути сорок років.

Найближчі два місяці були для мене просто нестерпні: потрібно було прийняти рішення, як бути: залишитися з Дмитром, прийнявши його умови, або дати життя малюкові. І я вирішила нaрoджyвати!

Дмитро при цій звістці скептично скривив губи і зібрав речі (на той час ми вже кілька місяців жили разом).

У палаті пoлoговoго будинку медсестра принесла малюків на годування, і моя маленька жадібно припала до мене. Вона була така маленька і безпомічна, що мені стало нестерпно соромно – адже я мало не відмовилася від неї!

Увійшла санітарка: «Хто тут (вона назвала моє прізвище)? – голосно запитала вона. – Вигляни у вікно – тебе чоловік чекає. Он, під вікном всю траву утоптав!»

Читайте також: “Щодня вона їздить на мoгилy батька, а ввечері нaпивaється до безпам’ятi”

Я разом з донечкою підійшла до вікна. На вулиці стояв Дмитро з букетом квітів і сіткою яблук.

А потім було весілля. Діма виявився в результаті чудовим батьком і турботливим чоловіком. Нещодавно відзначили «рожеве» весілля – 10-річчя спільного життя. Сподіваюся, не остання ювілейна дата в нашій родині!