Повертаючись із дачі свекрухи, Лара помітила, що у вікні їхньої квартири згасло світло, хоча чоловік залишився на дачі. А вирішивши прослідкувати, вона завмерла, побачивши, хто вийшов із ліфта…
Дивний чоловічий аромат з’являвся в квартирі щоразу, коли Лара з Максимом поверталися від свекрухи. Він змішувався з ледь уловимим чужим запахом, затримувався в кімнатах і так само раптово зникав. Чоловік нічого не помічав, а Лара дедалі частіше ловила себе на думці, що в їхню відсутність удома хтось буває.
Одного разу вона впізнала ці парфуми на незнайомому чоловікові в торговому центрі й навіть з’ясувала їхню назву. Збіг здавався безглуздим, але відтоді аромат у власній квартирі тривожив її ще сильніше. Максимові Лара нічого не казала, боячись, що він вважатиме її підозри дивними.
У неділю подружжя приїхало на дачу до Світлани Петрівни. Увечері Ларі треба було повертатися до міста, а Максим залишився в матері ще на добу — полагодити плитку й зайнятися ґанком. На прощання він поцілував дружину, провів до хвіртки й повернувся до хати.
Електричка була переповнена дачниками. Лара ледве встигла вийти на своїй зупинці, а потім довго йшла затемнілими вулицями з важкими сумками. Біля будинку вона звично підвела голову до вікон шостого поверху — і світло в їхній квартирі згасло прямо в неї на очах.
Лара зупинилася. Максим залишився на дачі, донька мала прилетіти тільки через два дні, а більше ключів ні в кого бути не могло. Вона спробувала переконати себе, що чоловік все-таки обігнав її на машині й вирішив влаштувати сюрприз, але неприємний холод підбирався спиною.
У під’їзді було тихо. На табло ліфта світилася цифра шість — саме там була їхня квартира. Лара поставила сумки біля стіни й відступила в тінь, вирішивши не підніматися, а прослідкувати, хто спуститься зверху. Кабіна повільно рушила вниз, поверхи один за одним загорялися на табло.
Пролунав глухий клац, двері роз’їхалися, і в хол потягнувся той самий знайомий аромат.
Лара ступила ближче, вдивилася в людей, які виходили з ліфта, — і завмерла, побачивши, хто вийшов із кабіни…
Першим вийшов Денис Ковальов, найкращий друг Максима. Той самий Денис, який двадцять років тому був свідком на їхньому весіллі, танцював з її мамою й упустив торт. Той самий Денис, з яким вона познайомила свою подругу Катю і який потім одружився з цією Катею, а потім став хрещеним їхньої Соньки. На ньому була знайома шкіряна куртка, на пальці крутився брелок із ключами. Аромат ішов від нього, тепер Лара в цьому не сумнівалася.
Слідом вийшла жінка років тридцяти, у світлому пальті й з яскравим шарфом. Лара бачила її вперше. Жінка поправила волосся, засміялася й сказала неголосно, але в порожньому холі кожне слово було чути:
— У вас тут завжди так темно?
— Не в нас, — поправив Денис. — Лампочку Макс другий місяць обіцяє вкрутити.
— А господиня точно не нагряне?
— Раніше одинадцятої не приїде, Макс сказав. Та й загалом ми вже йдемо.
Він притримав перед нею двері під’їзду, і вони вийшли. Лара стояла за поштовими скриньками й боялася, що її видасть стукіт серця: здавалося, його чути навіть на вулиці. За хвилину у дворі блимнула фарами сіра «Шкода». Цю машину Лара теж знала. Ззаду в ній досі стояло дитяче крісло, хоча Тимофію виповнилося дванадцять і сидіти в ньому він давно відмовлявся. Катя все ніяк не могла зібратися його вийняти.
Машина виїхала з двору. Лара підняла сумки, викликала ліфт і ввійшла до кабіни, у якій ще висів цей запах, солодкуватий і пряний. Назву вона тоді в торговому центрі з’ясувала в продавчині, записала в телефон і потім цілий вечір почувалася нерозумною. «Раніше одинадцятої не приїде, Макс сказав». Вона й збиралася їхати останньою електричкою, але Світлана Петрівна випровадила її до восьмої: нема чого, мовляв, поночі одній тягатися з банками. Максим усе це чув, він і до хвіртки її провів. Отже, знав, що вона буде раніше. Знав і не попередив? Чи попередив, а вони не встигли піти? Лара не могла вирішити, який варіант гірший.
Квартира виглядала майже як зазвичай. Майже. Покривало на ліжку було застелене акуратно, навіть занадто, тільки складкою не до стіни, а до вікна: Лара так ніколи не стелила. У ванній лежав вологий рушник, її власний, зелений. На кухні, на сушарці, стояли два келихи, які діставали тільки на Новий рік. Смітник був порожній і з новим пакетом: гості за собою прибирали. Це чомусь зачепило її найбільше. Виходить, люди тут бували не раз, усе знали й поводилися як у готелі з гарним сервісом, де слідів залишати не прийнято.
На полиці в передпокої, біля ложки для взуття, лежала тонка чорна невидимка. Лара невидимками не користувалася років десять.
Вона сіла на кухні, так і не знявши пальта, і довго дивилася на телефон. Подзвонити Максимові означало б почути, як він розгублено молчить, а потім каже: «Лар, ну ти чого, давай я приїду, і поговоримо». Він і приїхав би, без машини, вночі, попуткою, і це було б так на нього схоже, що вона б, мабуть, розплакалася й нічого до пуття не запитала. Лара вирішила не дзвонити. Вона зняла з ліжка білизну, все разом із наволочками, запхала в машинку й увімкнула на дев’яносто градусів. Потім дістала з шафи чистий комплект, подивилася на нього, прибрала назад і лягла в кімнаті Соні, на вузький диван, прямо поверх пледа.
У понеділок у неї був вихідний: в аптеці вона працювала за графіком, два через два. О восьмій ранку вона відкрила сайт зі словами «Замки. Відкриття. Цілодобово», і до одинадцятої прийшов майстер, немолодий чоловік у синій куртці, з валізкою.
— Ключі загубили? — запитав він, оглядаючи двері.
— Можна й так сказати.
— Тоді личинку поміняємо, замок у вас гарний, його чіпати нема чого. Ключів буде п’ять. Роздавайте з розумом.
Він сказав це без жодного підтексту, наче приказку, але Лара відчула, що червоніє. П’ять нових ключів лежали на тумбочці, блискучі, з гострими борозенками. Один вона поклала в гаманець, один на цвяшок біля дверей, решту сховала в коробку з нитками, куди Максим не заглядав ніколи в житті.
Удень подзвонила Світлана Петрівна.
— Ларочко, доїхала? А ти огірки забула, трилітрову, на веранді стоїть. Я Максимові покладу. Він тут із ґанком вовтузиться, каже, до вечора закінчить, а я бачу, до вечора там роботи на тиждень.
— Доїхала, Світлано Петрівно. Спасибі.
— Голос у тебе якийсь. Не захворіла?
— Невиспалася.
— Ну відпочинь. Ти все працюєш, працюєш…
Свекруха була жінкою гучною й турботливою тією турботою, від якої іноді хотілося сховатися. Щовихідних із травня по жовтень вона чекала їх на дачі, і Лара за двадцять років давно змирилася з грядками, банками й ґанком, який лагодили щосезону. Зараз, слухаючи її, Лара вперше подумала: а може, свекруха теж у курсі? І тут же відкинула цю думку. Світлана Петрівна не вміла тримати в собі нічого, навіть рецепт пирога з ревенем. Про Дениса вона б пробовталася першого ж вечора.
Максим приїхав о пів на дев’яту. Лара почула, як клацнув ліфт, як чоловік поставив на підлогу щось важке, мабуть ті самі огірки, як його ключ ткнувся в шпару. Потім ще раз, і ще. Потім пролунав дзвінок.
Вона відчинила. Максим стояв на майданчику з банкою в одній руці й ключами в другій, засмаглий за вихідні, з тирсою на рукаві.
— Лар, що із замком? Не відчиняється.
— Я поміняла.
— Навіщо? Зламався?
— Зайшов би, — сказала вона. — Банку тільки постав, а то впустиш.
Він поставив банку в передпокої й роззувся. Потім подивився на неї уважніше й якось відразу все зрозумів: Лара бачила, як у нього опустилися плечі. Двадцять років шлюбу не минають даремно, іноді по обличчю все видно ще до першого слова.
— Я вчора вернулася без чверті десять, — сказала вона. — І в під’їзді зустріла Дениса. З дівчиною. У світлому пальті.
Максим молчав. Потім пройшов на кухню, налив води з-під крана й випив склянку цілком, як після роботи на спеці.
— Я йому писав, — сказав він нарешті. — Що ти раніше поїхала. Він, видно, не прочитав.
— Скільки це триває?
— Із минулої осені.
— Рік.
— Близько того. Лар, він попросив. У нього там складно… Не з Катею складно, а взагалі. Він сказав: по готелях світитися не може, місто маленьке, усі одне одного знають, у Каті сестра на ресепшені в «Олімпі» працює. Сказав, це ненадовго.
— Ненадовго, — повторила Лара. — Рік. Щовихідних, поки ми в твоєї мами.
— Не щовихідних.
— Максиме.
— Ну не щовихідних, правда. Рази два на місяць, може, три.
Він говорив це так, наче сподівався, що точна цифра щось виправить. Лара сіла навпроти.
— Ти зробив дублікат наших ключів і віддав його Денисові, щоб він водив до нас жінку. На наше ліжко.
— Я не думав, що прямо на ліжко… — почав Максим і затнувся, бо звучало це зовсім безглуздо. — Я взагалі не думав. Він попросив, я дав. Лар, він мені два роки тому роботу дав, коли мене скоротили, ти пам’ятаєш, як ми тоді жили. Я півроку ходив по співбесідах, мені всюди казали «передзвонимо». А він узяв. Відразу. Без питань.
— І тепер ти в нього без питань.
— Це нечесно.
— А зі мною чесно?
Він не відповів. Лара бачила, що йому соромно, але сором цей був якийсь неглибокий: так соромляться, що забули привітати тітку з днем народження. Максим взагалі не вмів довго мучитися. Це була його властивість, за яку вона колись його й покохала: він не тягав за собою образ, не накопичував, не пам’ятав поганого. Тепер виявилося, що так само легко він не помічав і чужого.
— Ти знав, що я відчуваю запах? — запитала вона. — Я ж тобі казала. Навесні. Що пахне чоловічим одеколоном, коли ми повертаємося.
— Ти казала, що пахне від сусідів через вентиляцію.
— Це ти мені так сказав. Що від сусідів. А я погодилася.
Максим потер обличчя долонями.
— Я йому скажу. Завтра ж. Заберу ключ, і все. Більше не буде.
— Ключ можеш не забирати, — сказала Лара. — Він тепер ні до чого не підходить.
Вона дістала з цвяшка один із нових ключів і поклала перед ним на стіл. Максим подивився на нього, взяв і засунув у кишеню. «Спасибі» він не сказав, і правильно зробив.
Спали вони цієї ночі в одному ліжку, на чистій білизні, відвернувшись одне від одного. Лара довго не могла заснути й думала не про Дениса й навіть не про Максима, а про Катю. Як Катя минулого лютого, на своєму сорокалітті, жалілася за столом, що Денис зовсім зник на об’єктах, що по неділях у них тепер заміри: «люди ж у будні працюють, коли ще вікна міряти». Як вона сміялася при цьому. Як Лара кивала й казала, що Максим теж вічно на дачі, у кожної свій хрест. Тоді це було смішно.
З Катею вони дружили з третього курсу фармацевтичного коледжу. Разом винаймали кімнату в глухої бабусі, разом ревіли над Соньчиною вітрянкою, бо Лара одна боялася, а Максим був у відрядженні. Катя перша дізналася про те, що Соня невдовзі стане мамою, здається, навіть раніше за саму Лару. А зараз Лара лежала в темряві й розуміла, що в неї в голові таємниця, яка до неї жодного відношення мати не повинна була. Її туди поклали без дозволу, як чужі речі в їхній передпокій.
У вівторок Максим повернувся з роботи похмурий і сказав тільки:
— Поговорив.
— І що?
— Нічого. Сказав, зрозумів. Вибачитися перед тобою хоче.
— Не треба.
— Я так йому й сказав.
Увечері Денис подзвонив їй сам. Лара стояла в аптеці за касою, побачила ім’я на екрані й спочатку не взяла. Він передзвонив через десять хвилин, коли вона вийшла на перерву.
— Лар, привіт. Слухай, незручно вийшло, — голос у нього був бадьорий, діловий, наче йшлося про зірваний замір. — Ти вибач, правда. Я не хотів, щоб так. Макс ні до чого, це я на нього натиснув.
— Макс дуже навіть до чого, — сказала Лара.
— Ну гаразд, обоє добрі. Слухай, я про що. Ти ж Каті не будеш казати? Ну тобто я розумію, ти в своєму праві, але ти подумай. Тимофій, все таке. Це взагалі ні в що не виллється, це так, дурниця. У нас із Катькою все нормально.
— Якщо все нормально, навіщо тобі дурниця в моїй квартирі?
Денис помовчав. Потім засміявся, не зло, радше втомлено.
— Ти, Лар, завжди була правильна. Це добре, я серйозно. Просто життя, воно не завжди правильне. Ми ж дорослі люди.
— Дорослі люди винаймають квартиру, — сказала Лара й скинула виклик.
Руки в неї тремтіли так, що, повернувшись за касу, вона двічі неправильно пробила решту пенсіонерці, і та відчитала її за неуважність. Лара вибачилася, хоча найбільше їй хотілося сісти на підлогу прямо за прилавком.
У середу прилетіла Соня. Лара була на зміні, Максим на роботі, і о третій годині дня донька подзвонила від дверей:
— Мам, у мене ключ не лізе. Ви що, замок поміняли?
Про Сонин ключ Лара зовсім забула. Довелося пояснювати сусідці з п’ятого поверху, що донька зараз підніметься за запасним, потім дзвонити Соні, потім знову сусідці. Увечері донька, двадцятирічна, висока, коротко стрижена, у величезному светрі, стояла посеред кухні й розглядала батьків, як незнайому картину.
— Ви чого такі?
— Які? — запитав Максим.
— Наче посварилися й домовилися мені не показувати.
— Ми не сварилися, — сказала Лара, і це була майже правда. Вони справді не сварилися. Вони тепер розмовляли ввічливо, як сусіди в купе.
— А замок навіщо?
— Старий заїдати почав.
Соня знизала плечима. Вона вчилася на четвертому курсі, прилетіла на тиждень, і в неї було занадто багато своїх справ, щоб розбиратися в батьківських. Але Лара бачила: донька помітила, що батько не обійняв матір, коли вернувся, а мати не запитала, чи він буде вечеряти.
У четвер подзвонила Катя.
— Ну що, хрещениця моя прилетіла? Я в суботу пиріг спечу, з капустою, як вона любить. Ми до вас близько шостої. Денис сказав, у нього в суботу якраз вільно.
У Ковальових із Сонею це була традиція з її першого курсу: у кожен приїзд хрещена з чоловіком приходили в гості, Катя пекла пиріг, Денис дарував конверт «на книжки» й розповідав Соні про студентське життя в дев’яності. Скасувати вечерю без пояснень було неможливо, а пояснювати Лара не могла.
— Добре, — сказала вона. — Приходьте.
— Ти чого яка кисла?
— Втомилася. Тиждень тяжкий.
— Ну нічого, в суботу відпочинеш, — сказала Катя. — Я тобі, до речі, крем привезу, який ти хотіла. Дістала через дівчат.
Коли вона поклала слухавку, Максим, який чув розмову, сказав із коридору:
— Він не прийде. Я йому скажу, щоб не приходив.
— А Каті він що скаже? Що Лара його бачити не хоче? Вона відразу запитає чому.
— Ну захворіє.
— Хай приходить, — сказала Лара. — Я не буду нічого влаштовувати. Не при Соні.
Вона справді тоді так думала.
У суботу Денис прийшов у випрасуваній сорочці й приніс Соні конверт і величезну коробку цукерок. Від нього пахло тим самим одеколоном, і Лара, приймаючи в нього куртку, на секунду затамувала подих. Він подивився їй у очі відкрито й спокійно, наче нічого не сталося, і сказав: «Гарно виглядаєш, Лар». Катя обійняла її міцно, по-сестринськи, і всунула в руки баночку з кремом.
За столом усе було як завжди, і це було найгірше. Денис розповідав Соні, як вони з Максимом у дев’яносто дев’ятому торгували на ринку відеокасетами, Соня сміялася, Катя підтакувала й поправляла деталі. Максим сидів над тарілкою, майже не їв і підливав усім вина, хоча ніхто не просив. Келихи були ті самі, новорічні: Соня сама дістала їх із шафи, бо «в нас же свято». Лара дивилася, як Денис тримає келих, і думала, що тиждень тому він, мабуть, сам ставив його на сушарку.
— Денисе, а ти все так само цим одеколоном користуєшся? — раптом запитала Соня. — Я його з дитинства пам’ятаю. Від тебе завжди так пахло, коли ти мене на плечах носив.
— А це я йому дарую, — засміялася Катя. — Щороку на день народження, те саме. Він сам собі нізащо нічого не купить. Скажи, Лар, вони всі такі?
— Всі, — сказала Лара.
Після гарячого Катя пішла за нею на кухню допомагати з чаєм. Це теж була традиція: поки чоловіки сперечалися про футбол, а Соня сиділа в телефоні, вони вдвох мили тарілки й розмовляли про своє. Катя ввімкнула воду, взяла губку й сказала, не обертаючись:
— Лар, а ти не знаєш, у Макса на об’єктах у неділю буває робота?
Лара мало не впустила стопку блюдець.
— У якому сенсі?
— Ну в прямому. Денис каже, по неділях у них заміри. Вони ж разом працюють. А мені вчора Олена, дружина їхнього Павлика, сказала, що Павлик по неділях взагалі ніколи не працює, і ніхто в них не працює, у них у неділю офіс зачинений. Я питаю Дениса, він каже, це не офіс, це він сам, приватні замовлення, для своїх. Ну може, й так. — Катя вимкнула воду й нарешті обернулася. — Тільки Макс же в неділю завжди у Світлани Петрівни. Отже, не з Денисом.
— Не з Денисом, — сказала Лара.
— От. Я, Лар, не дурна. Я давно відчуваю, що щось не так. Він телефон став екраном донизу класти. Я сама з себе сміюся: сорок років, а як дівчисько, ревную. — Катя витерла руки рушником і подивилася на Лару прямо. — Ти б мені сказала, якби знала? Ти ж мені сказала б?
З кімнати донісся сміх Дениса й Сонин голос: «Ну ні, це ви брешете!» Лара стояла з блюдцями в руках і думала, що зараз можна сказати «звісно, сказала б» — і це буде остання брехня, після якої все повернеться на місце. Денис винайматиме квартиру десь на околиці, Максим працюватиме в Дениса, вони їздитимуть на дачу, а Катя щороку даруватиме чоловікові одеколон. І щоразу, коли Катя дзвонитиме, Лара братиме слухавку й казатиме, що тиждень тяжкий.
Вона поставила блюдця на стіл.
— Знаю, — сказала вона. — Катю, я знаю. Я його бачила минулої неділі. З жінкою. У нас у під’їзді.
— У вас?
— У нас. Вони були в нас у квартирі. Максим рік тому дав йому ключі.
Катя нічого не сказала. Вона опустилася на табуретку, все ще тримаючи в руках рушник, і дивилася на Лару так, наче та заговорила з нею чужою мовою.
— Рік?
— Близько року. Я дізналася тільки в неділю. Поміняла замок.
— Це тому… — Катя кивнула на передпокій, де на цвяшку висів новий ключ. Мабуть, помітила, коли вішала куртку. — А чому ти мені в неділю не подзвонила? У понеділок? Я тобі в четвер дзвонила. Про пиріг.
— Не знала, як.
— Не знала, як, — повторила Катя. Голос у неї став чужий і рівний. — А пиріг мій їсти знала як. І сидіти з ним за одним столом. І дивитися, як я про одеколон розповідаю.
— Катю…
— Зажди. Зажди, Ларо. — Катя встала, акуратно повісила рушник на ручку духовки. — Ви з Максимом, отже, рік… Ні, ти не знала, я зрозуміла. А Макс знав. І йому він, мабуть, розповідав більше, ніж мені. Як чоловік чоловікові.
Вона вийшла з кухні. Лара пішла за нею й устигла побачити, як Катя зупинилася в дверях кімнати. Денис сидів до неї спиною й щось показував Соні в телефоні, Максим підвів голову, подивився на Катю, потім на Лару й усе зрозумів швидше за Дениса.
— Денисе, — сказала Катя. — Поїхали.
— Куди? Ми ще чай…
— Додому. Тимофій в мами, я його вранці заберу. А ти зараз мене відвезеш, речі свої збереш і поїдеш куди хочеш. У тебе ж є куди, Денисе? Чи Макс тобі тепер новий ключ дасть?
Соня повільно опустила телефон. Денис устав, подивився на Максима, потім на Лару. Обличчя в нього було не винне, а зле, як у людини, якій несподівано виписали штраф.
— Спасибі, Ларо, — сказав він. — Велике спасибі.
— Не їй, — сказала Катя, вже вдягаючи чоботи в передпокої. — Їй ти не смій.
Вона не обійняла Соню на прощання, тільки сказала їй: «Прости, сонечко, іншого разу». І Ларі нічого не сказала. Крем залишився стояти на кухонному столі, поруч із недорізаним пирогом. Двері хряпнули, внизу за хвилину завелася сіра «Шкода».
Соня сиділа на дивані, підібгавши ноги, і переводила погляд з батька на матір.
— Це те, про що ви мені не розповіли? — запитала вона.
— Так, — сказала Лара.
— Тату?
— Соню, давай завтра, — сказав Максим. — Будь ласка.
Він пішов у ванну й довго не виходив, тільки вода шуміла. Соня допомогла Ларі прибрати зі столу, мовчки, і тільки коли вони залишилися на кухні вдвох, запитала:
— Це в нас було? Дядько Денис… у нас?
— У нас.
Соня помовчала, потім сказала:
— Фу. — І через секунду: — Мамо, ти правильно. Я б теж сказала.
Лара не відповіла. Вона не почувалася так, ніби вчинила правильно. Вона почувалася так, ніби вчинила так, як могла, і що тепер у неї, здається, більше немає подруги, з якою можна було б це обговорити.
Уночі Максим ліг на диван у вітальні. Лара не стала кликати його назад, але й не проганяла. Уранці на кухні він сидів із телефоном і, коли вона ввійшла, розвернув до неї екран. Повідомлення від Дениса було коротким: «У понеділок можеш не виходити. Розрахунок переведу».
— Ось, — сказав Максим. — Задоволена?
Лара прочитала, повернула телефон.
— Ні, — сказала вона. — Не задоволена.
— Я ж казав, що це дурниця. Що все б само закінчилося. Можна було по-тихому.
— По-тихому було рік. Я рік думала, що сходжу з розуму, бо в мене в квартирі пахне чужою людиною, а ти мені казав про вентиляцію.
Максим хотів щось відповісти, але не став. Він дивився в телефон, на ці два рядки, і Лара бачила, що йому страшно. Йому п’ятдесят один рік, а минулого разу він півроку шукав роботу. Вона подумала, що треба б сказати щось утішне, щось про те, що знайдеться, що вдвох вони впораються, що в неї все-таки є зарплата. Але втішати його зараз їй не хотілося, а брехати вона за цей тиждень утомилася.
— Тобі Катя не дзвонила? — запитав він раптом.
— Ні.
— Подзвонить.
— Може, й ні.
Удень, ближче до обіду, подзвонила Світлана Петрівна. Максим подивився на екран, зітхнув і ввімкнув гучний зв’язок, бо свекруха все одно говорила так, що її було чути на весь поверх.
— Максимку, ви в неділю будете? Ґанок ти так і не доробив, перила хитаються, я вчора мало не впала. І Сонечку привозьте, я її з весни не бачила. Тільки ти не на один день, ти вже залишся, як минулого разу, попрацюй нормально.
Максим подивився на Лару. Вона взяла в нього телефон.
— Будемо, Світлано Петрівно, — сказала вона. — Усі втрьох. І поїдемо теж утрьох, увечері, на машині. А перила Максим за день зробить. Він тепер до понеділка вільний, може, й довше.
— Це як — вільний? — насторожилася свекруха. — Що трапилося?
— Приїдемо — розповімо, — сказала Лара й віддала телефон чоловікові, щоб пояснював сам.
