Я ніколи не бачила свого тата. Він пішов з життя, коли я була ще маленькою. Матері було важко мене підіймати, але вона намагалася виховати мене гарною людиною.
Мати заміж не поспішала, поки її не почали ображати сусіди. Тоді у нас з’явився дядько Микола. Він піклувався про неї, захищав її перед сусідами, але зі мною не міг знайти спільну мову.
З вітчимом я завжди сварилася, тому хотіла скоріше вирости, вийти заміж та піти до чоловіка. Як хотіла, так і сталося. У вісімнадцять років вийшла заміж та переїхала до чоловіка. У нас все було добре, поки у стосунки не втрутилася свекруха. Вона нам не давала життя.
Роботу, яку свекруха мені наказувала робити спозаранку, я виконувала і до обіду вже була вільна. Але після обіду вона починала мене докоряти, що я багато відпочиваю та займаюся самоосвітою. До того ж вона наговорювала про мене чоловікові, а той вірив своїй матері, а не мені.
Я думала, коли у нас з’являться діти, все зміниться, але помилилась. Не знаю, що свекруха наговорила про мене чоловіку, але він перестав мені вірити. Я більше не могла там знаходитись, тому вирішила повернутися додому.
Не раз я шкодувала, що з сімейним життям нічого не вийшло та ображалася на долю. Після життя зі свекрухою, мені так добре було вдома, що на образливі слова вітчима я вже не звертала ніякої уваги. Згодом почала розуміти його поведінку й прийшла до висновку, що він у багатьох речах він мав рацію. Мені немає на що ображатися. Сама пішла шукати кращої долі, а повернулася з двома дітьми на руках у ті ж самі проблеми, від яких так швидко бігла.
