Після довгих десяти років Катерина з’явилася на порозі чоловікового дому з дитиною на руках

Після довгих десяти років Катерина стояла на порозі будинку, де колись усе було інакше. Дитина на руках, сумка через плече, серце, яке билося нерівно, і руки, які злегка тремтіли від хвилювання.

Вона дивилася на двері, на які так давно не стукала. Відчувала, як всередині переплітаються страх і надія. Ті десять років, які вона провела без нього, стали для неї певним випробуванням.

І ось тепер вона стояла тут, готова до нової розмови, до нового початку. Але що сказати? Як почати?

Всі ці роки вона намагалася бути сильною. Після того, як пішла з дому, все змінилося. І хоч вона багато разів думала про повернення, з кожним роком ця думка ставала все більш віддаленою.

Але сьогодні, в цьому моменті, вона усвідомила, що не може більше жити в обмані. Вона була готова зустрітися з минулим, зробити крок у те, що давно залишилось позаду. І ось вона тут.

Катерина підняла руку, щоб постукати, але зупинилася на мить. Що якщо він уже не чекає її? Що якщо за цей час його життя змінилося, і він не буде радий її бачити? А може, йому вже байдуже до неї, до того, що вони пережили разом?

Всі ці питання, наче важкий камінь, лежали в її думках, але вона не могла відступити. Вона не могла більше жити з цими сумнівами, тому, зібравши останні сили, постукала.

Звук стуку був таким звичним і одночасно незвичним. Ніби час став на місце, але щось було інакше. Ще кілька секунд тиші, а потім двері відчинилися.

Перед нею стояв Микола. І хоч за ці десять років він змінився, вона все одно одразу його впізнала.

“Катю?” — він глянув на неї, ніби не міг повірити своїм очам. Його погляд був одночасно сповнений здивування і радості, але й болю. Микола відступив, даючи їй можливість увійти.

“Привіт”, — сказала Катерина, ледь чутно, спостерігаючи за його реакцією. Вона тримала дочку на руках, і, здавалося, весь світ зібрався в цих кількох хвилинах.

Микола не одразу відповів. Він просто стояв, мовчки дивлячись на неї. Потім, подолавши мовчання від несподіванки, відкрив двері ширше і сказав:

“Заходь. Але чому… чому ти повернулася через десять років? Що сталося?”

Катерина зробила кілька кроків усередину, ставши на порозі їхнього спільного минулого. Вона погладила свою донечку по голові, а потім поглянула на Миколу. Все було настільки важко, що слова не відразу знаходилися.

“Я не знаю, як все пояснити. Миколо, я зробила багато помилок. Дуже багато. Але я зараз тут. І я хочу, щоб ти дізнався… ось вона — наша дочка”.

Микола мовчав, дивлячись на маленьку дівчинку, яка, незважаючи на всі роки розлуки, була схожа на нього. Вона була йому невідомою, але в той самий час вона була частиною його життя.

“Ти принесла її до мене… після всіх цих років?” — його голос тріщав, ніби він не міг зрозуміти, як все могло повернутися до цього моменту.

“Я не хотіла її приховувати. Я думала, що зробила правильно, але тепер, коли я бачу, як вона виросла, я розумію, що це була помилка.

Вона має знати, хто її батько. І я не могла більше жити з цією брехнею”, — сказала Катерина, відчуваючи, як сльози підступають до очей. “Вибач, Миколо. Я завжди була вперта, а тепер… я знаю, що потрібно повернутись і спробувати знову.”

Микола не сказав нічого, просто стояв, слухаючи її слова. Він намагався осягнути все те, що вона йому сказала, і сприйняти цю новину.

“Як ти могла так просто піти?” — в кінці кінців він вимовив це питання, намагаючись зрозуміти її рішення.

“Я не могла залишатися, не могла дивитися на тебе й жити в тому житті, яке ми збудували, бо це вже не було моїм життям. Я була самотня, і я думала, що це буде найкраще.  Але потім, коли я стала при надії, коли я дивилася на нашу дочку, я зрозуміла, що я повинна повернутися. Я мала це зробити. Але я боюся, що ти мене не пробачиш”, — Катерина нахилила голову.

Микола подивився на неї і на доньку, яку вона тримала на руках. Його погляд був невиразним, важким від роздумів. Він робив крок до них, і його голос став м’якшим.

“Ти поїхала, і я нічого не міг змінити. Можливо, я й сам не знав, чого хочу тоді. Але тепер… Тепер я знаю, що ти повернулася не просто так. І якщо ми вже тут, то давай намагатися почати знову. Це не буде легко. Але я готовий.”

Катерина відчула, як важка напруга, що накопичувалась всі ці роки, трохи спала. Вона зробила перший крок, повернувшись до нього.

Вони обоє знали, що тепер їм належить пройти через багато труднощів, адже час і емоції не повернути назад. Але ця дівчинка, ця маленька частина їхнього минулого, тепер була їхнім майбутнім.

“Ми спробуємо, Миколо”, — сказала Катерина, хоча і не була впевнена, що все буде так, як раніше. Але у її голосі звучала надія, надія на те, що, незважаючи на всі помилки і втрати, вони зможуть побудувати нове життя для своєї доньки.

Вони обидва стояли на порозі нового шляху, і хоча їхнє минуле було важким, майбутнє було ще не визначено.

“Я готовий, Катю”, — промовив Микола, беручи на руки свою дочку. “Готовий спробувати.”

Автор: Галина Червона

You cannot copy content of this page