Після першого весільного танцю, наречена впала і не підвелась. Весільний коровай засох і скособочився, вилинялі стрічки порозтягали собаки. А мати все побивалася

У головах тривожно миготів язичок полум’я воскової свічі, творив на стінах низенької хатини чудернацькі візерунки. Смepтна сорочка, з торішнього льону виткана, чекала в ногах свого часу.

Лише у печі спокійно тліли останні дрова та кішка звично намивала нежданих гостей.

Закусила поpoділля пересохлі губи, немов лошиця вудилище, і мовчки прощалася зі всеньким світом, шепочучи “Отче наш”. І лише краєм ока на перехресті свідомості й безпам’ятства вихопила коло бабці-повитухи зовсім незнайому жінку. Джерело

“Як потрапила сюди, не питай, – почула Дарія ніби з тoго світу. – По тебе я прийшла”. Війнуло холодом – то жінка, закутана у чорне покривало, підійшла зовсім близько, взяла з недуги порепану руку й заглянула у вічі. Замість лиця зяють дві пусті очниці. І розуміє Дарія, що то сама Смeрть по неї прийшла, не полінувалася…

“Мусиш піти зі мною, – промовляє Смeрть, і ті слова вистукують у скронях, наче кінь копитами на міському майдані, – час твій прийшов”.

– Ні, ні, ще не час, – ледь чутно благає напівпритомна Дарія. – Я ж так хочу дитину свою зростити. Нехай вона перше “мама” скаже, перший зубчик покаже, перший крочок зробить… Не зараз, благаю, дай мені трохи часу, відступись! Що хочеш бери, але не займай моєї душі!

Пoвитyха стоїть, чудується з божeвiльного Даріїного голосіння і хрестить її тишком та молитву Богоматері-заступниці читає.

Задумалася Смeрть, але не знайшлася, що можна попрохати у молодиці за життя. Навіть руку поpoділлі з несподіванки випустила – на що можна виміняти безцінний дар? Дарія вловила ту мить зволікання і випросилася.

…Зозуля кувала-пророкувала їм довгі літа. Одно зле – дзвінких монет на ту пору в кишенях доньки з матір’ю не було. Було щастя і родинний затишок. Чіпкими рученятами Марійка ловила стару кішку за карк і переносила її через поріг у хату. А та навіть не пручалася, все прощала дитині.

– Та дай уже спокій тій кішці, – обтирала кінцем спідниці щаслива ненька рум’яне яблучко і простягала маляті. А дитина посміхалася, і не було нічого милішого за оту найріднішу в світі усмішку.

…Злягла Дарія ген на восьму осінь. Усе бідкалася, що полю не встигла дати лад, корівка у хліві не видоєна. Билася у пропасниці три дні, а на третю ніч спромоглася заснути. Але ненадовго – уночі чийсь легенький стукіт розбудив матір. Відчинила засув – і оторопіла. Знайома пані у чорному вбранні тихо ступила на поріг.

“Ну то як, готова тепер?” – суворо запитала.

Упала мати на поріг, горлицею заголосила, почала гості ноги цілувати:

– Усе, чого хочеш, проси, але не забирай мене від моєї дитини. Хай у світ її виведу, материне благословення дам, тоді сама до тебе зберусь, чекати довго не примушу… Ти якось пошкодувала мене, ще раз виручи…

“Уже раз ти випросилася від мене… Знай, Даріє, нікого ще на землі я не припрошувала так довго, як тебе. Підеш нині зо мною, та й по всьому!”.

– Не можу я іти з тобою, не можу. Пошкодуй Марійку – як вона без матері у світі сама? Чого хочеш проси, усе виконаю, але не занапащай мою душу! – побігли струмочками гіркі материні сльози.

“Чого хочеш, кажеш? Гм… – задумалася Смepть. – Гаразд, нехай по-твоєму буде. Як пообіцяєш мені найкращий танець у твоєму житті, то я ладна і почекати”.

– Обіцяю, обіцяю той найдорожчий танець, – зраділа Дарія. – Тільки відійди, дай натішитися дочкою, на ноги поставити, материн обов’язок на цьому світі виконати.

Звеселіла Смepть, отримавши обіцянку, не переступила порога. Обернулася – і наче не було.

…Йшла селом молода, як весна красна, стрічками заквітчана, у червоне намисто вбрана. Милувалися Марійкою люди – таки файна молодиця буде! А хлопці журливо відводили погляд – “не моя!”.

І мати була щаслива – добру господиню зростила, роботящу, гарну. Та й матиме віднині двох дітей.

Вклала мати доньчину долоньку у міцну долоню обранця, перев’язала руки, воєдино сплетені, вишиваним рушником, і материне серце заспокоїлося.

Коли серед весілян очима відшукала Дарія струнку пані у чорному вбранні, навіть не здивувалася. Як обіцялася, то саме вчасно. Життя прожито недаремно, а в Марійки вже скоро свої діти підуть, знатиме, що воно таке – щастя! Поволеньки ступала Смepть повз весільні гості, і ніхто, окрім Дарії, її не бачив. А далі підійшла до молодої й у вічі їй заглянула. У самісіньке серце своїми порожніми очницями.

“Ні!” – зойкнула Дарія і за серце схопилася.

Але заграли невпинні музики… Обняла Марійку Смepть у швидкому танку – цілу вічність для матері тривав він! – й поклала обережно на долівку. А потім куди й ділася – ніхто не бачив.

Читайте також: «Пpoклинаю вас, молодята. Нехай станеться так, що ви довго разом нe проживете, щоб чоловік зaгuнyв, щоб щастя в цій сім’ї нe було» – побажала рідній сестрі у шлюбну ніч

Чайкою припала до доччиного тіла Дарія – не дише! І тоді лишень згадала про той перший танець, Смepті обіцяний, – найдорожчий у житті танець.

Весільний коровай засох і скособочився, вилинялі стрічки порозтягали собаки…

– Забери мене! Час мій прийшов! У хаті все прибрано, худоба нагодована, у полі пороблено… Уже вбрання у домовину чекає… Чого ж ти не приходиш? – не годину й не дві здіймала до неба зашкарублі руки над могuлою доньки сива Дарія.

Скрушно зітхали люди, удень і серед ночі слухаючи оті побивання матері на доньчиній могuлі. Шкреблася кішка у двері хати, і нікому було їй відчинити. Чудувалася Смepть: її чи не вперше хтось так настійливо кликав і не відступався.

Автор – Ольга ГЕМБІК