Після прощання сестри плакали, сиділи поруч, зітхали, пом’янувши добрими словами своїх добрих і працьовитих батьків. Іра, як завжди, швидко їхала в місто – на роботі чекали невідкладні справи. Залишилася рідна домівка. Жити б та жити в ньому Марині з сім’єю, але обидві сестри після півроку вступили в спадок. Іра не відмовилася від своєї частини будинку

Іра і Марина були веселими, дружніми дівчатками в простій родині колгоспників. Сестри все дитинство росли в рідному селі, вчилися в сільській школі. Але доля склалася так, що старша Ірина поїхала на навчання в місто, та так там і залишилася. Влаштувалася на роботу і вийшла заміж.

А молодшу Маринку батьки так любили, що не захотіли відпускати від себе, умовили залишитися вдома, видали заміж за її однокласника, хлопця з трудової сім’ї. Марина ні про що не шкодувала. Заміжжя своє вважала вдалим, а батьків вона теж любила, і не уявляла собі життя в чужому місці.

До того ж мати і батько допомагали молодшій дочкі з онуками більше, ніж старшій, тому що були поруч. Адже Марина та її чоловік жили в будинку з ними. Все хотіли почати будувати свій будинок.

Але будівництво щороку відкладалася. Батьки були в роках, стало підводити здоров’я. Та й з маленькими дітьми не осилити будівництво. А у Марини їх вже було двоє: син і дочка.

Іра приїжджала в гості влітку. Але тільки на кілька тижнів. Поспішала до міста. Вдома чекали невідкладні справи: то ремонт, то покупки, то генеральне прибирання. По суті, старі батьки були на руках у Марини. Іра була спокійна за них. Маринка і зварить, і в городі все посадить і збере.

Як не дивно, але за ці останні роки життя батьків, сестри віддалилися одна від одної. Іра стала їздити все рідше, її підвищили по службі, вона керувала великою школою.

А Марина в глибині душі трохи ображалася на сестру: батьки хотіли б бачити старшу дочку частіше… В один рік пішли старі одне за одним. Не обтяжили довгим своїм безпорадним існуванням улюблених дочок. Про що і молили останнім часом Бога.

Після прощання сестри плакали, сиділи поруч, зітхали, пом’янувши добрими словами своїх добрих і працьовитих батьків. Іра, як завжди, швидко їхала в місто – на роботі чекали невідкладні справи. Залишилася рідна домівка. Жити б та жити в ньому Марині з сім’єю, але обидві сестри після півроку вступили в спадок. Іра не відмовилася від своєї частини будинку.

Задумалися Марина та її чоловік Василь. І вирішили все-таки почати будівництво свого нового будинку. На цій же ділянці, трохи віддалік, вони заклали фундамент і поставили незабаром ладний зруб.

Іра приїжджала в рідне село в кожну відпустку, і на свята, іноді і на вихідні. Вона з чоловіком і донькою відпочивала на річці, ходила по гриби, ягоди, згадуючи дитинство. Часто тепер Іра привозила в старий батьківський будинок своїх друзів з їхніми дітьми. Збиралися великі компанії, було весело.

А Василь і Марина вже переїхали в новий свій будинок, поступово будуючи своє гніздечко по кімнатці. Вони раділи, що нікому не заважають і ніхто не заважає жити їм. І щосили намагалися просувати свою будівлю до завершення.

Марина і Василь теж працювали в сільській школі. Вона – в бібліотеці, а він – завгоспом. Але все встигали: і будиночок свій добудували, і город у них був в порядку, і по лісах по ягоди в сезон ходили.

Марина запропонувала сестрі частину городу під грядочки віддати. Мовляв, саджай, що душа забажає, але Іра відмовилася. Вона сюди відпочивати приїжджає, а роботи їй і в місті вистачає.

Але добра Марина не відпускала сестру без гостинців з села. Додому варення і соління дасть, картоплі мішками й інших овочів, не кажучи вже про яблука і ягоди – бери скільки хочеш. Адже коли урожай – всього повно.

Так йшли роки, діти сестер виросли, вивчилися в інститутах. Правда, у Марини дочка вчилася заочно, а син поїхав служити на морі за контрактом. Донька не поїхала з рідного села – залишилася при матері і батьку. Не могла Марина дочку в місто відпустити. Так само, як колись батьки її не відпустили.

Ірина дочка виїхала підкорювати столицю, там і роботу знайшла, і сім’ю завела. А Іра рано овдовіла. І коли вийшла на пенсію, то приїхала жити до рідної домівки, ближче до сестри.

Сестри жили поруч і натішитися не могли. Все як раніше, як в дитинстві – пили чай з гарячими пирогами в батьківському домі, згадували юність. А зі стіни дивилися на них з великих чорно-білих фотографій в рамках їх батьки.

І ніби раділи, що сестри знову разом, поруч, в рідному домі. Минулі дрібні образи і сварки у сестер розтанули, як торішній сніг. Ніби й і не було. Вони були щасливі поруч одна з одною.

Одного вечора Іра покликала сестру і оголосила їй:

– Надумала я свою квартиру в місті продати. Частину грошей доньці віддам. Вони потребують. Квартиру взяли в кредит. Треба допомогти. Але і тут треба старенький наш будинок в порядок привести. Ніколи я не вкладалася в будинок. Але час і мій прийшов.

Іра так і зробила, як задумала. На частину виручених грошей від продажу квартири вона відремонтувала старий будинок: поміняла дах, підлогу і проводку, провела воду і газ. Піч на кухні перебрали. Без неї ніяк – душа будинку. Ще їх бабуся в ній пекла пироги.

Так сестри обидві зажили в рідній хаті. А в новому будинку дочка Марини вже жила з сім’єю. Не стали Марина і Василь заважати їй. Вони з Іриною тепер знову стали дружні як в дитинстві.

Разом готували, разом в городі посильно працювали, по гриби втрьох в ліс ходили. Старий, але затишний і оновлений будинок знову об’єднав рідні душі. Не дарма ж кажуть, хоч і в жарт, що життя на пенсії тільки починається. А разом старим і жити веселіше!