Після розлучення, уже колишній чоловік відібрав у мене двох наших дітей, а я не стала заперечувати. Батьківство тривало буквально тиждень, після чого він привів їх назад і оголосив їм, що йому нема на що їх годувати. Такі справи. Я не мала ілюзій щодо того, що він все одно приведе їх назад.
Причому він, природно, хотів повернутися разом з ними. Адже його мати (моя улюблена свекруха) «змовилась зі мною» і не стала йому допомагати фінансово. Дітей вона годувала, а ось його – ні. Добре, що діти в принципі не зовсім зрозуміли, що відбувалося і щиро вважають, що були тиждень в гостях у бабусі. Поверненню додому дуже раді. Джерело
І тут я не перешкоджаю їх спілкуванню з татом. Так. Навіть після того, як він зі мною вчинив. Вони його люблять, і я не збираюся позбавляти їх спілкування з ним. Від моєї поведінки він, здається. трохи в шoці. Вірніше в сильному шoці.
Раніше я всіляко намагалася довести, що не люблю його, намагалася зробити так само боляче, як він мені. Зараз же я не заперечую, що я його шалено люблю, інакше я б не терпіла 8 років і не намагалася все виправити. Але далі разом жити ми не будемо. Така моя позиція.
Я приймаю від нього допомогу з дітьми – він з ними гуляє, поки я працюю, може збігати в магазин, щось приготувати, але потім строго йде додому до мами. Поки я не відновила сили, поки молодша дочка ще маленька, вiйна – це не те, що я можу собі дозволити.
A як ви думаєте, цe нормaльне рішeння?
