Після шести років стосунків, ми нарешті зважилися на цей крок — узаконити наш союз з чоловіком. Здавалося б, тепер усе повинно стати ще кращим. Але щось пішло не так…
Що зі мною сталося? Минуло всього чотири тижні, а я наче іншими очима дивлюся на все навколо. Почала помічати дрібниці, які раніше навіть не помічала. І що гірше — усе мене дратує.
— Це тільки криза, — сказала мені подруга Наталя, коли я їй все розповіла. — Усі через це проходять після весілля. Все владнається через деякий час.
— Та яка там криза! — відмахнулася я. — Ми ж не перший день разом. Шість років жили й нічого. А тут…
Наталя удала, що захоплено слухає, але я ж її знаю. Очима лише блимає, як лисиця. Чую — зараз щось цікавеньке викине.
— Може, він тобі вже набрид? — врешті видала вона. — Ти ж у нас дівчина запальна, довго на одному місці не сидиш.
— Та ні, — махнула я рукою — Просто… як тобі пояснити? От дивлюся на нього — і відчуваю, що він мене більше дратувати почав.
— О, це вже серйозно, — підняла брови Наталя. — І що ж він такого зробив?
— Ну от, приклад, з його сином. Я ж завжди намагалася бути дружньою з його дитиною. А тут моєму на День народження — дешеві кеди, а своєму пообіцяв новий смартфон. Як це розуміти?
— Ага, значить, “твої” і “мої” діти? — Наталя усміхнулася, але в її очах було співчуття. — І ти хочеш сказати, що це тільки зараз проявилося?
— Так, раніше такого не було, — я знизала плечима. — Я дала йому гроші на бізнес, машину купила…
— Ого! — Наталя здивовано розширила очі. — Серйозно?
— Ну, я ж планувала, що це наша спільна інвестиція, — спробувала я виправдатися. — Але бізнес так і не пішов.
— Ну що ж, чоловік майстерно облажався, — підсумувала Наталя. — Ти не пробувала його попросити віддати ці гроші? Може, хоч на айфон витратиш для сина.
Ми засміялися, але в моїй голові крутилися думки про все це. Чи я справді можу вимагати щось від нього? Ми ж наче разом і все спільне. Але відчуття, що я витягую на собі весь наш побут, залишалося.
— Знаєш, — продовжила я після паузи, — а ще ця квартира… Ми живемо у квартирі його батьків, а я наче гостя. І навіть прописки там немає.
— Слухай, може, ти перебільшуєш? — Наталя спробувала мене підбадьорити. — Він же, мабуть, тебе любить. Просто не всі чоловіки вміють це показувати.
— Так, але знаєш, любов — це не тільки про подарунки та обійми. Це про те, як ти до людини ставишся щодня. І мені здається, що я бачу це ставлення щодня. І, якщо чесно, воно мені не подобається.
— Ой, як драматично! — засміялася Наталя. — Ти ж знаєш, усі чоловіки — ті ще актори. Ти просто терпиш, якщо він адекватний.
Я задумалась над її словами. Так, можливо, я дійсно все перебільшую. Але серце не обдуриш. Коли ти відчуваєш, що щось не так, це не зникає.
Того вечора, коли чоловік прийшов додому, я вирішила не підіймати цю тему. Ми сиділи на кухні, пили чай, але я не могла відірватися від думок про все це. Він щось розповідав про свій день, а я дивилася на нього й думала: “Чи варте це всього?”
— Ти чого мовчиш? — раптом запитав він, коли помітив, що я не слухаю.
— Так, задумалася, — спробувала я усміхнутися. — Про нас.
— Про нас? — він підняв брови. — А що з нами?
— Та нічого, — відповіла я, розуміючи, що зараз не готова до цієї розмови. — Просто втомилася.
Ми пішли у кімнату. Я лежала в ліжку, дивлячись у стелю, й думала: чи варто це продовжувати? Чи можу я ще щось змінити? Або ж, можливо, саме час щось змінити в собі й у своєму житті?
І, знаєте, у той момент я зрозуміла: справжнє випробування — це не витримати все, що відбувається, а зважитися на зміни. Але чи зможу я це зробити? Чи зможу я змінити своє життя так, щоб бути щасливою? Ось у чому питання.
