Після сватання мати за сepце схопилася, а батько зaпuв. Не такаго зятя вони хотіли

— Чула, що дочку заміж віддаєш? — поцікавилася в Катерини її однокласниця з сусіднього села.

— Та, віддаю, — відповіла сумовито.

— А чому невесела така? Радіти треба, а в тебе на обличчі сірі осінні хмари, ладні ось-ось пролитися дощем.

— Нема, Яринко, чим тішитися. Не такого зятя хотіла я своїй одиначці.

— А якого? Може, сина міністра?

— Тобі смішно, а мені зовсім ні, бо майбутній зять старший від Русланки на п’ятнадцять років. На цілих п’ятнадцять років, Яринко!

— Ото зробила тpaгедію на рівному місці! Значить, він дочці твоїй Богом суджений. Головне, аби порядний був, а роки тут ні до чого. Якщо любитимуть і поважатимуть одне одного, буде мир та злагода в їхній сім’ї, то кому яке діло до того, по скільки їм років? Роки тут ні до чого.

— Та як ні до чого? Русланці двадцять чотири, а йому вже сороківка на носі, та ще й повнуватий трохи. І лисий. Моя дочка біля нього — як тополька тоненька.

— Ну й добре. А він — як дуб-захисник оберігатиме твою топольку.

— Таке скажеш.

— Ні, то ти завелася. Та вони всі тепер лисі. Колись такими були тільки рекрути і тюpемники, а тепер ось мода така — нічого не вдієш і проти моди, Катю, не підеш. То патлаті ходили, що годі було розібрати, де хлопець, а де дівчина, а тепер ось бритоголові. Особливо бізнесмени. Вони майже всі безчубі.

— Ото воно і є. Русланчин обранець теж бізнес має. Раніше вони спільно з батьком мали мережу меблевих магазинів, а після від’їзду батька за кордон магазини Рівненщини й Івано-Франківщини перейшли в синові руки.

— Тоді ти, Катько, зовсім дурнувата, — вже роздратовано мовила Ярина. — Та ж дочка твоя ні в чому не матиме потреби, ще сама стане бізнесменшою чи, точніше, бізнес-леді. Я бачу, ти геть вороже налаштована проти зятя. А Орест що?

— Ой, краще не питай! — махнула рукою. — Орест після заручин як узявся за чарку, то досі не просихає.

— Ось що я тобі, Катю, скажу. Зміни свою думку і перестань нарікати. Дата весілля вже призначена? Призначена. Руслана того Артура любить? Напевно що так, раз виходить за нього.

— Та казала, що вони жити одне без одного не можуть. І якщо ми з батьком будемо проти — вони однаково одружаться без нашої участі й благословення.

— Так-от, Катю, — подивися на зятя очима своєї закоханої дочки: якщо між ними любов, то до чого тут роки?

— Та куди вже дітися? Бо щось схоже на те, що Руслана вже й вaгiтна.

— Ну ось і маєш другу радість! Та ти ж щаслива, Катрусю! Мої он уже десять років живуть у шлюбі, а я внуків ніяк дочекатися не можу. Не раз уявляю, як стою у воротах, а дорогою з автобусної зупинки йдуть мій син із невісткою, а попереду біжить чорняве дівчатко з двома великими білими бантами і вкочується в мої розпростерті руки: «Привіт, бабусю!»

— Ти вже починаєш мене, Яринко, переконувати і заспокоювати. Та я насправді нічого проти не маю щодо того Артура. Тільки різниця у віці непокоїть. Тож через кілька років мій зять буде вже підстаркуватим.

— Далася тобі та різниця! Плюнь на неї і забудь. Я розповім тобі одну історію. Я тоді саме чекала Василька, на п’ятому місяці була, очікувала своєї черги в жіночій консультації. Біля дверей сиділи двоє: сивий статечний чоловік і його зовсім юна дочка (так я подумала), котра теж готувалася стати мамою. Дуже турботливий у неї татусь, відзначила про себе, то воду їй несе, то хустинкою піт із чола витирає, бо душно в приміщенні.

У дверях появляється лікар, просить заходити, кому підійшла черга. Молода жінка підвелася і слідом за нею рушив «татусь». «А ви, батьку, зачекайте в коридорі», — зупинив його лікар. «Це не батько, це мій чоловік», — гордо, без образи промовила юна дружина. Як потім з’ясувалося, різниця між ними була у двадцять років. Так що — вище голову, тещо! Де справлятимете весілля? Я в «запорожці» прийду.

— Ні, не «запорожці», а на весілля. Я тебе запрошую!

Читайте також: “Наpoдила чоловікові від його ж брата-близнюка. Сама дізналася про це лише через 20 років”

І обом жінкам здалося, що й сонце всміхнулося тепліше, бо й воно було переконане, що для закоханих різниця у віці не важлива.

Автор – Мирослава СЕРЕДЮК, м. Тернопіль.

За матеріалами видання “Вільне життя”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram