Після тридцяти п’яти років шлюбу Люда заявила, що їй усе набридло, і поїхала на дачу до подруги, щоб чоловік «став шовковим». Вона була певна, що за кілька тижнів він приповзе назад. Але повернулася вона до квартири, де її вже не чекали.
— І що вона робить у моїй квартирі?
— Нічого, тепер сам будеш розумником на самоті! — відповіла Людмила й пішла збирати речі.
— Ти куди? — поцікавився Іван. — Ми ж не чужі люди! Де ти житимеш?
— У добрих людей! — гордо промовила дружина. А тоді, пошкодувавши чоловіка, уточнила:
— Поживу на дачі в подруги!
Іван жив сам уже місяць. Ні, дружина Люда не відійшла у засвіти, як тепер кажуть. Вона просто пішла, хоча в такому віці подружжя рідко розходиться.
Людмила була другою дружиною Івана. Перший шлюб був студентським — із швидким розлученням і аліментами на сина.
З дорослим сином чоловік підтримував стосунки, а от із колишньою дружиною — ні. Вона всі ці роки ображалася на чоловіка, який пішов від них. Ну звісно! Погрався й покинув!
Із другою дружиною все було не так яскраво, як із першою. Але чоловікові ті феєрверки емоцій були вже ні до чого.
Кохання, звісно, було. Та це було інше кохання — не стрімкий потік, що розбризкував воду навсібіч і петляв між камінням, а широка, повноводна й спокійна течія, яка несла їх у потрібному напрямку.
Вони виростили доньок, які подарували їм трьох онуків. Придбали кожній по однокімнатній квартирі, збудували дачу. Коротше кажучи, можна було спокійно жити для себе.
То що ж пішло не так?
Люда пішла, на прощання сказавши, що їм потрібно пожити окремо, бо їй усе набридло. Не розлюбила, не зустріла «свою» людину, не заявила: «Ти ніколи не подобався моїй мамі». А саме сказала, що їй усе набридло.
А вони на той час прожили разом майже тридцять п’ять років!
Хіба йдуть від чоловіка після стількох років шлюбу? Та ні, звісно! А вона пішла.
Згодом з’ясувалося, що Люда начиталася в інтернеті порад від розумників і вирішила довести чоловікові, що без неї він — ніхто! Поживе сам, почне більше її цінувати! А то щось надто багато собі дозволяє…
Хтось, як завжди, засумнівається: мовляв, такого не буває. Щоб отак узяти й піти? Напевно, було щось іще!
А от і ні! Нічого не було.
Звісно, певне роздратування між ними існувало завжди. На думку дружини, чоловік не дотягував до її рівня.
Про таких кажуть: простакуватий, непримітний, нещодавно із села. І це була чистісінька правда. Ваня походив із провінції, а до столиці подався шукати кращої долі.
Коли вони познайомилися, хлопець після професійно-технічного училища працював токарем на заводі. А місцева Людочка після інституту працювала інженеркою. Тоді це була шанована професія.
Уже різні вагові категорії!
А ще дівчина була з тих, кого називають столичною штучкою.
Коротше кажучи, вона — «двся така повітряна». А він — представник «сільської простоти». Що між ними могло бути спільного?
Та дівчина банально закохалася.
І дівчина погодилася вийти заміж за веселого Ваню. Але зробила це з певною поблажливістю, ніби казала: так і бути, зійду до шлюбу з тобою…
Ця поблажливість супроводжувала їхні стосунки постійно. Мовляв, чого від тебе чекати?
Але виявилося, що від чоловіка можна було багато чого отримати — і морально, і матеріально.
Невдовзі йому від заводу безоплатно виділили дачну ділянку. Донькам певний час надавали путівки до дитячого табору, а їм із Людою — путівки до різних пансіонатів через профспілку зі значними знижками.
Так тривало, доки вся ця благодать не розвалилася. Але й тоді їм вдалося втриматися на плаву. Організація, де працювала Люда, припинила існування, а завод Івана вистояв. Так, зарплату іноді затримували, але жити можна було.
Іван Матвійович на роботу більше не ходив. Йому пощастило вийти на пенсію. А може, й не пощастило. Звільнятися він не хотів, бо дуже любив свою роботу.
Та й платили за нинішніми мірками непогано. Але дружина наполягла:
— Досить, напрацювався! Тепер відпочиватимемо! У нас дача, город, онуки. Яка ще робота? Двох пенсій вистачить. А якщо що, доньки допоможуть!
І чоловік поступився, як робив завжди. Досить, то й досить. Не така вже й велика проблема!
А через рік після виходу на пенсію Люда заявила, що їй усе набридло. Сказати, що Ваня був здивований, — нічого не сказати! Як це — набридло? Чому? Що саме?
— Усе! — відрізала Люда.
— І що, учора ще не набридало, а сьогодні ти прокинулася, поснідала й раптом відчула, що все набридло? — намагався докопатися до суті Матвійович.
— І вчора набридало! — пояснила дружина.
— А чого ж учора не пішла? — слушно поцікавився пенсіонер. — Чого тягнула?
— Бо нерозумна була! — пояснила Люда.
— Ну, це я бачу! — кивнув чоловік. — Навіть без окулярів! А за ніч ти раптом порозумнішала, чи що?
— Нічого, тепер будеш розумником на самоті! — відповіла Люда й пішла збирати речі.
Приголомшений почутим Іван почав нишпорити в інтернеті, сподіваючись знайти бодай якесь пояснення.
Відповідей було багато, але жодна не підходила. Мовляв, набридло, бо знайшла іншого, справжнього чоловіка. Почало дратувати хропіння чоловіка. Став мало заробляти й забагато вимагати…
А Люді набридло. І все тут!
Невдовзі вона вийшла з невеликою валізою.
— Решту речей заберу пізніше!
— Ти куди? — поцікавився Іван. — Ми ж не чужі люди! Де ти житимеш?
— У добрих людей! — гордо промовила дружина. А тоді, пошкодувавши чоловіка, уточнила:
— Поживу на дачі в подруги!
— І наскільки вистачить її доброти? — не відставав чоловік.
Він, звісно, був здивований і засмучений. Але мав цілком обґрунтований інтерес: невже все настільки серйозно?
Спочатку дід Ваня переживав. Як же так — його покинули!
До того ж йому було соромно перед людьми: друзями, родичами, сусідами. Адже нормальних чоловіків не кидають! Виходить, після стількох років шлюбу він виявився зіпсованим товаром. Так, отака неприємна ситуація.
Але всі — і родичі, і друзі-приятелі — несподівано сприйняли новину так, ніби все й мало статися.
— Не переймайся! Поживіть окремо, відпочиньте одне від одного!
«Напевно, тепер так модно! — вирішив Іван Матвійович. — Новий тренд, хай йому грець! Дарма ж в інтернеті радити не стануть!»
І перестав через це перейматися.
А потім навіть якось призвичаївся до самотнього життя й несподівано знайшов у ньому нові принади.
Виявилося, усе не так погано. А те, що чоловіки нібито нічого не вміють без дружин, вигадали хитрі жіночки, аби підвищити власну значущість в очах суспільства.
Для початку з’ясувалося, що весь цей час він жив не своїм життям, а життям коханої Людочки. Тому після доби роздумів чоловік вирішив повернутися на завод. Без роботи йому було нудно! І його несподівано прийняли з розпростертими обіймами, як то кажуть.
Чому несподівано? Та тому, що в багатьох місцях уже діяли вікові обмеження. Дід Ваня готувався до найгіршого. Але потяг його долі повернув у кращий бік і почав набирати швидкість.
— Нам дуже потрібні такі досвідчені фахівці, як ви!
Йому запропонували навчати молодь. На заводі виявилося чимало молодих працівників. І це була чергова приємна несподіванка.
Наступним сюрпризом став розмір зарплати. Вона в кілька разів перевищувала пенсію!
А ще рік тому, коли він звільнявся, усе, здається, було не так райдужно…
Тепер можна було купувати подарунки онукам, дозволяти собі маленькі радощі й навіть оновити гардероб. Хоча й вважалося, що в пенсіонерів усе є.
Додаткові гроші давали змогу час від часу замовляти готову їжу з доставленням. Люда була категорично проти такого марнотратства. А виявилося, що це дуже зручно: смачно, і готувати самому не потрібно!
З побутом теж усе владналося. Раз на два тижні чоловік вирішив замовляти послуги клінінгу. А решту часу давав собі раду сам. Ба більше, Ваня записався до перукарні. Гроші ж були!
Раніше його безплатно стригла Люда. І стригла, як виявилося, не надто добре. Мовляв, куди тобі модним ходити? Та й навіщо? Для твого заводу й так згодиться!
На заводі й справді годилося. До того ж порівнювати не було з чим.
А тепер із глибини дзеркала на нього дивився цілком симпатичний сивий чоловік інтелігентного вигляду. Так, це зовсім не перебільшення!
І ніякий він не селюк.
На заводі всі помітили новий образ непримітного Вані. За одну мить він перетворився. Усі подальші розпитування припиняв коротко:
— Пішла, і край!
І це додало дивовижно помолоділому пенсіонерові шарму й значущості.
Точно загулює, пройдисвіт!
А одного дня обліковиця Ніна, сором’язливо смикаючи край рукава заводської спецовки, несподівано запросила його на обід до заводської їдальні.
І він спокійно погодився. А раніше стовідсотково відмовився б: у нього ж була Люда! А тепер Люди не було. Тож…
У пенсіонера Івана Матвійовича почалося нове життя, яке, як виявилося, знову було цікавішим за попереднє.
Неділю він провів із сорокап’ятирічною Ніною на її дачі. Якщо врахувати, що Ніна була на п’ятнадцять років молодша за Люду, а на чужій дачі йому не доводилося нічого робити, то відпочинок удався на славу.
Вони смажили шашлики, пили сухий напій, яке він любив, хоча Люда завжди віддавала перевагу напівсолодкому, і багато сміялися.
Чоловік жартував без упину. І ніхто, як раніше, не казав йому припинити сипати несмішними жартами й реготати, як кінь на випасі. Перепрошуємо за порівняння! І, виявляється, він був дуже цікавим співрозмовником!
Раніше більше говорила дружина. Він же завжди був на других ролях. А тут — дивися-но!
У понеділок Матвійович повернувся на роботу іншою людиною: спокійним, упевненим у собі, симпатичним чоловіком. А не метушливим дідусем, який постійно озирався на дружину й боявся осоромитися через свою невищу освіту. Люда постійно давала йому це зрозуміти.
Але ж Люда сама не знала, чого хотіла! Вона ж ніби все зробила правильно. Бо чоловіку після її відходу було не просто добре, а неймовірно добре…
Наступних спільних вихідних вони з Ніною пішли до магазину й вибрали йому дещо з одягу.
Коли він вийшов із примірочної в джинсах і новій куртці, то за обличчями Ніни та продавчинь зрозумів: треба брати все — і джинси, і куртку, і Ніну.
— Який у вас гарний чоловік! — сказала одна з продавчинь. — На його фігуру що не вдягни, усе пасуватиме!
Ніна шморгнула носом і відповіла:
— Так, він у мене такий!
А Матвійович і справді змінився. Мабуть, жінка, яка поруч із чоловіком, справді впливає на те, яким він стає.
Тепер Люди, яка в усьому його пригнічувала, поруч не було. Натомість була мила й лагідна розлучена Ніночка.
А він, виявляється, навіть не здогадувався, що існує інше життя!
Ваня був порядним сім’янином і ніколи не задивлявся на інших жінок. А тепер порівняв і зрозумів: назад йому не хотілося.
— Усе, я вирішила повернутися! — як ні в чому не бувало заявила дружина, закочуючи валізу до передпокою.
Це сталося через два місяці після її відходу. Почалися дощі, і на дачі в подруги стало нудно та сумно.
І тут Іван зрозумів, що не радіє.
Як так? Люда повернулася, тепер у них знову все буде добре, а він не радий?
Так, саме так.
— А ти, я бачу, не надто поспішаєш висловити радість із приводу мого повернення! — невдоволено зауважила дружина, помітивши реакцію чоловіка.
Напевно, розпустився без неї! Нічого, зараз вона наведе лад!
Ваня мовчки стояв і дивився на дружину.
Перед нею був зовсім інший чоловік. Точніше, не Ваня, а Іван: ставний, бадьорий, із гарною стрижкою. І не в звичних старих спортивних штанах, а в симпатичному спортивному костюмі.
Але ж доньки казали, що він повернувся на свій завод! Ось звідки гроші на всі ці покупки! Готуйся, марнотратнику! Тепер я навчу тебе заощаджувати!
І тут із кімнати до передпокою вийшла жінка. Симпатична, затишна, молода на вигляд, у гарному халаті.
Вона поводилася цілком спокійно, анітрохи не соромлячись і не ніяковіючи. Було видно, що вона перебувала тут не на правах гості.
— Це Ніночка! — спокійно промовив Іван, випереджаючи запитання дружини.
— Бачу, що не Васечка! — відповіла Люда. — А що вона робить у моїй квартирі?
— Але це й моя квартира, якщо ти забула! — нагадав чоловік. — А Ніночка прийшла до мене!
— І відразу в халаті? — сердито поцікавилася Людмила.
— Смішно! — без жодної усмішки промовив Іван Матвійович. — Ні, халат вона вдягнула тут. Невже тобі не зрозуміло?
Раніше Ванька так не висловлювався. Це був відвертий натяк на її розумові здібності!
Люда напружилася, але спроб розвернути ситуацію на свою користь не полишила.
— Ну що, вона сама піде чи їй допомогти? — не вгавала Людмила, дивлячись просто на спокійну Ніночку.
— Щоб ти не хвилювалася, ми зараз підемо разом, — так само спокійно відповів чоловік.
— Ні, ти можеш залишитися! — милостиво дозволила Люда.
Адже вона повернулася до чоловіка! Навіщо йому кудись іти? Нехай вижене цю… перепросить, а вона вже вирішить, що з ним робити!
— Гей, ти не зрозумів? Ти можеш залишитися! — крикнула Люда чоловікові, який пішов за Ніною до кімнати.
— Та зрозумів я, зрозумів! — сумно відповів чоловік, озирнувшись. — Усе чудово зрозумів! Та я не хочу!
— Чого ти не хочеш? — здивувалася Людмила.
— Нічого не хочу! І ти мусиш мене зрозуміти. Тобі ж, здається, усе набридло, так? Так!
А тепер і я нічого не хочу. У нашому віці й таке трапляється!
Так, на розлучення я згоден, тому не хвилюйся! — швидко промовив Іван Матвійович, зайшов разом із цією неприємною жіночкою до їхньої спальні й зачинив за собою двері.
«Яке ще розлучення? — заціпеніла дружина. — Вона ж вигадала все це заради жарту!
А самотня подруга підбурювала: нікуди він від тебе не дінеться! Хоч повеселимося!
А поки поживемо разом на дачі. Нехай спробує пожити сам. От побачиш — стане шовковим!»
Хоча й до того Іван Матвійович був шовковим. Але Люді, мабуть, хотілося, щоб він став ще шовковішим.
І подруга вмовила її пожартувати. На пенсії ж нудно цілими днями сидіти без діла… От і пожартували.
А чоловік спробував пожити сам, і несподівано йому все сподобалося!
Хто б міг подумати, що цей токар, якого дружина вважала невігласом через освіту, за такий короткий час переверне все догори дриґом — аж до розлучення?
Заходити до спальні й з’ясовувати стосунки Люда не наважилася.
Невдовзі пара з речами вийшла до передпокою. І, не промовивши жодного слова, залишила квартиру.
Люда лишилася сама.
А що? Живи окремо! Ти ж саме цього хотіла!
Тож усе для тебе, люба. Твоє бажання здійснилося!
Але жінці раптом стало так погано, що й передати важко. Ось як почувається людина, коли її покидають!
Вона відразу почала телефонувати чоловікові, але абонент постійно був поза зоною досяжності. Тоді Люда набрала старшу доньку. Та не зрозуміла матір.
— Мамо, ти ж сама кудись поїхала, бо хотіла пожити окремо! От і живи. Що не так?
Молодша донька відповіла майже тими самими словами:
— Ти ж начебто сама пішла? — А тоді послалася на зайнятість і завершила розмову.
І Люда справді залишилася сама. А в голові вона вже намалювала собі їхню зустріч. Ось він — здивований і щасливий, у тих самих спортивних штанах, відчиняє двері:
«Невже це ти? А я вже втратив надію! Як мені було погано без тебе! Заходь швидше, рідна моя!»
А потім він підхоплює її на руки, міцно цілує, і вони йдуть пити чай.
Вона пояснює чоловікові, який урок він мав засвоїти. Адже це, звісно, був урок! А він уважно слухає, як робив майже тридцять п’ять років, киває й незмінно повторює те, що казав усі ці роки:
«Так, люба! Як скажеш, кохана!»
А тепер що?
Зрештою винною виявилася та сама подруга. Не себе ж звинувачувати в такій очевидній дурниці, правда ж, дорогі мої?
І подруги добряче посварилися. Але це вже нічого не змінило. Чоловік подав на розлучення й оселився в Ніни.
За чутками, у них усе було добре. Іван підтримував телефонний зв’язок із доньками, а на дні народження переказував їм та онукам на картки чималі суми.
Так завершилася ця історія з жартами, які, безперечно, вдалися. Тож велике спасибі тобі, Людочко! Шкода лише, що тобі не спало на думку раніше, чим може закінчитися така наука для чоловіка…
