Ці гроші не пахнуть, вони смердять, Соломіє. Тарас сказав це тихо, майже пошепки, і саме від цієї тиші в кухні стало моторошно.
На столі лежала пачка купюр, перев’язана аптечною гумкою. Така сама гумка тримала мамині ключі від погреба. Тарас дивився на неї і не міг відвести погляд.
Руки Галини Іванівни, ті самі, що колись витирали йому сльози й зашивали штани, тепер обережно підсували до нього гроші, наче чашку з гарячим чаєм.
— Візьми, синку, — мовила вона. — Тут рівно стільки, скільки треба.
— Рівно скільки треба на що, мамо?
— На все. На твої борги. На Оленку. Щоб ти нарешті виспався.
Тарас повільно підвів очі. За вікном моросив жовтневий дощ, і на подвір’ї темніла гора дров, які батько так і не встиг скласти під дах. Вісім місяців вона стояла там мокра й нікому не потрібна.
— Звідки вони? — запитав він.
Галина Іванівна відвела погляд. Соломія, що стояла біля мийки, раптом дуже зацікавилася чашкою, яку й так уже тричі витерла.
— Звідки, мамо?
— Не починай, — озвалася Соломія. — Просто візьми й подякуй.
— Я питаю маму.
— А я кажу тобі, що ти не маєш права допитувати її в її власній хаті.
Тарас підвівся так різко, що стілець гойднувся й упав. Ніхто не нахилився його підняти.
— У батьковій хаті, — сказав він. — Батько в ній жив сорок років. Батько в ній більше не живе, бо його збила машина на тій дорозі. Машина, за кермом якої сидів Віктор Левченко. Тож іще раз питаю, звідки гроші.
Мама заплющила очі. Це був її старий жест, ще з дитинства, коли вона не знала, як відповісти на складне запитання. Тарас пам’ятав його добре і ненавидів, бо після нього завжди слідувала якась вирішальна, найгірша правда.
— Від них, — сказала вона.
Земля пішла Тарасові з-під ніг. Саме так, буквально. Він схопився за край столу, і дошка під його долонею здалася крижаною.
— Від них, — повторив він. — Від Левченків.
— Вони прийшли тиждень тому. Не сам Віктор, його батько. Говорили чемно. Принесли співчуття.
— Співчуття, — Тарас засміявся, і сміх вийшов страшний, уривчастий. — І ти їх впустила.
— Я не мала сили їх не впустити.
— А ти знала? — він різко повернувся до сестри. — Ти знала, Соломіє?
Сестра склала рушник удвоє, потім учетверо, поклала його на стільницю й тільки тоді повернулася.
— Знала.
— Скільки днів?
— Шість.
— Шість днів ти ходила повз мене, пила зі мною каву, питала, як я себе почуваю, і мовчала.
— А що я мала сказати? — вона підвищила голос. — Що наша мати погодилася на мирову? Що вона підписала папери в нотаріуса? Ти б чув себе, Тарасе, ти ж уже вісім місяців живеш лише цим. Ти не їси, не спиш, не працюєш. Ти ходиш по судах, як по рідному дому.
— Бо мого батька звели на той світ.
— Його збила машина.
— Ти чуєш, що кажеш?
— Я кажу те, що є. Нещасний випадок. Темна дорога, дощ, швидкість. Так записано у висновку.
— Той висновок купили.
— Це ти так вирішив. А може, ти просто не можеш змиритися з тим, що…
Вона раптом замовкла й прикусила губу. Тарас відчув, як у кухні натягнулося щось невидиме, мов струна, що от-от лусне.
— З чим я не можу змиритися? — повільно запитав він. — Договорюй.
— Нічого. Забудь.
— Договорюй, Соломіє.
— Не треба, — тихо сказала мама.
— Ні, нехай каже.
Соломія стиснула пальці на краю стільниці. Очі в неї блищали, але вона не плакала. У їхній родині ніхто не вмів плакати вчасно.
— З тим, що тієї ночі тато вийшов із хати не просто так, — сказала вона. — З тим, що він вийшов після вашої сварки.
Тарас відчув, ніби його вдарили під дих. Повітря кудись зникло.
— Це нічого не змінює, — вимовив він із зусиллям.
— Змінює все.
— Я не штовхав його під колеса.
— Ніхто так не каже.
— Тоді що ти кажеш?
— Те, що ви кричали на всю хату. Ти й тато. Про землю, про борги, про твою дурну затію з автомийкою, яка прогоріла за пів року. Тато тоді сказав, що не продасть ділянку, навіть якщо ти станеш перед ним на коліна.
А ти відповів, що він егоїст, який цінує бур’яни більше, ніж рідну дитину. Пам’ятаєш?
Він пам’ятав. Кожне слово пам’ятав. Просто вісім місяців не пускав ці слова до свідомості, ховав їх за потоком заяв, клопотань і скарг. Він будував із паперів стіну, щоб не бачити, що стоїть за нею.
— Це не причина, — мовив він хрипко. — Батько міг піти куди завгодно. Це дорога, там ходять люди. Левченко мчав, як навіжений.
— Мчав, — погодилася мама. — Я не кажу, що він ні в чому не винен. Але ж, синку, вони мають запис.
— Який запис?
— З камери на заправці. Там видно, як тато йде по узбіччю. Не по смузі, по узбіччю. А потім раптом шарпається вбік, бо його щось налякало. Адвокат показав мені це на телефоні.
— Яка різниця…
— Різниця є, — Соломія вже не стримувалась. — Вони могли розбити нас у суді. Могли довести, що тато сам кинувся на дорогу. Могли витягнути вашу сварку, бо про неї знає пів вулиці. Тітка Ганна чула все через паркан. Ти хотів, щоб її викликали свідком? Щоб вона розповідала, як ти кричав батькові, що йому легше було піти в засвіти, ніж допомогти власному синові?
Тарас затулив обличчя руками. Фраза, яку він сказав у тому гніві, ніколи не забувалася. Вона жила в ньому окремим, чужим голосом і щоночі повторювала себе в темряві.
— Я не це мав на увазі, — прошепотів він.
— Звісно, ні. Але вони б усе вивернули.
— Мамо, — він опустив руки й подивився на неї. — Це правда? Ти погодилася, щоб мене не публікували в газетах, як того, хто…
— Я погодилася, щоб ти вижив, — відрізала вона. — Бо я вже бачила, куди ти йдеш. Ти б довів себе до могили, бігаючи за справедливістю, яка нікому не потрібна. Один чоловік у мене вже лежить на цвинтарі. Другого я не віддам.
— Не віддасш кому? Левченкам? Ти вже віддала. Ти віддала мого батька за пачку грошей.
Ляпас пролунав так гучно, що навіть годинник на стіні, здавалося, збився з ходу. Галина Іванівна стояла з піднятою рукою, бліда, з тремтячими губами. Вона не вдарила його вперше в житті. Востаннє вона це робила, коли йому було дванадцять і він приніс додому вкрадену цукерку.
— Не смій, — сказала вона. — Не смій так говорити про мене.
— Тоді поясни, — він не торкнувся щоки, лише дивився на неї. — Поясни мені, як це інакше назвати.
— Сума зайшла не на мене, — тихо відповіла вона. — Дивись, що в тому конверті.
Він не зрушив з місця.
— Дивись.
Тарас узяв пачку. Гумка легко зісковзнула. Купюри розсипалися віялом, а під ними, на дні конверта, лежав складений учетверо аркуш. Він розгорнув його і прочитав угорі прізвище власної сестри та назву клініки в Мюнхені.
— Це що?
— Це Оленка, — сказала Соломія, і голос її нарешті зламався. — Тарасе, її серце. Ти ж знаєш, що лікарі казали. У нас не було цих грошей. Ні в мене, ні в Андрія. Ми вже продали машину й заклали квартиру. Мама не просила в нього за тата. Вона просила за Оленку.
— Вона просила в них?
— Вона попросила Левченка-старшого про допомогу, коли вони прийшли. Вперше в житті попросила в когось щось. А він сказав, що допоможе, якщо справа закриється мирно.
— То була угода.
— Так. Угода.
Тарас дивився на дрібні рядки в аркуші, на дату операції, на суму, що стояла в кінці. Трохи менша, ніж у пачці. Решта призначалася його боргам, ямі, в яку він сам себе загнав.
— Тобто вони купили мовчання, а ви обміняли його на дитину, — повільно мовив він. — І на мене.
— Так, — не опустила очей мама.
— І ви думали, що я це проковтну.
— Ми думали, що ти колись зрозумієш.
— Я не розумію. Я не можу це зрозуміти. Мій батько лежить під плитою, а за нього заплатили, як за розбиту вітрину.
— Не за нього, — сказала Соломія. — За те, щоб Оленка жила.
— А за що тоді мені їхні гроші?
— За те, що ти нарешті перестанеш руйнувати всіх навколо.
Слова зависли в повітрі, важкі, мов камінь. Тарас здивовано підвів брови.
— Руйнувати?
— Так, руйнувати. Я це кажу тобі прямо. Ти думаєш, що ти єдиний, кому було боляче? Мама вісім місяців не виходила з хати без сліз. Я щоночі не спала, бо слухала, як Оленка задихається. А ти приходив і розповідав нам про клопотання. Ми були тобі потрібні лише як слухачі.
— Це неправда.
— Правда. Ти ні разу не запитав, як я.
Він хотів заперечити, але слова не знайшлися. Він справді не питав. Він дивився на сестру, на її втомлені очі, на ледь помітну сивину біля скронь, якої ще торік не було, і раптом побачив у ній не опонента, а таку саму зламану людину.
— Я не знав, — сказав він.
— Бо не хотів знати.
Мама повільно опустилася на стілець, який вціліли й не впав. Вона раптом здалася маленькою, майже невидимою.
— Тарасе, — прошепотіла вона. — Синку. Я ніколи не просила тебе пробачити мені. Але я прошу зараз. Не за гроші. За те, що не сказала раніше.
Він мовчав. У вухах шуміло, як у раковині. Десь за вікном грюкнула хвіртка, хтось пройшов вулицею, розплескуючи калюжі.
— Скільки в них часу? — запитав він нарешті.
— У кого?
— У лікарів. Скільки у нас часу, щоб повернути це, якщо я відмовлюся?
— Немає в нас часу, — тихо відповіла Соломія. — Операція через два тижні. Гроші потрібні до кінця тижня.
— Тобто вибору немає.
— Є. Завжди є. Ти можеш піти до слідчого й розповісти все. Про угоду, про гроші, про запис. Тоді Левченко відкличе допомогу, а справа піде за твоїм сценарієм. Тільки Оленка не дочекається.
Тарас дивився на розсипані купюри. Вони лежали на столі, як чужа, ворожа територія. Він згадав батькові руки, натруджені, вузлуваті, що пахли землею й тирсою. Згадав, як батько вчив його тримати рубанок. Згадав останній погляд, який той кинув на нього перед дверима, втомлений, не злий, майже вибачливий.
І раптом зрозумів те, чого не хотів визнавати вісім місяців. Батько не хотів би цієї війни. Батько б не витримав, якби за його ім’я мала померти шестирічна дівчинка.
— Ці гроші смердять, — повторив він, уже без злості. — Але ж не мені вирішувати, чи вони пахнуть.
— Тарасе, — підвелася Соломія.
— Тихо. Дай мені закінчити.
Він загорнув купюри назад у конверт і поклав його перед сестрою.
— Візьми. Відвези завтра ж. Нехай Оленка лікується.
— А ти?
— А я піду до слідчого.
— Тарасе, ні, — мама простягла до нього руку.
— Мамо, слухай мене. Я не скажу нічого про цю угоду. Я скажу лише про себе. Скажу, що тієї ночі ми посварилися. Що я кричав йому слова, яких не повернути. Що він вийшов із хати через мене. Нехай це записано буде в матеріалах справи. Нехай Левченки відповідають за свою швидкість, а я відповідатиму за свою мову. Кожен за своє.
— Вони скасують допомогу.
— Не скасують. Старий Левченко не дурний. Якщо я розповім усе сам, їм нема чого мене лякати. А якщо спробують відібрати гроші, то публічний скандал коштуватиме їм дорожче.
— Ти ризикуєш дитиною, — прошепотіла Соломія.
— Ні, — він похитав головою. — Я вперше за вісім місяців нічим не ризикую. Я просто припиняю ховатися.
Настала тиша. Мама дивилася на нього так, ніби бачила вперше. Соломія опустила очі на конверт, потім знову підняла їх на брата.
— Ти справді підеш?
— Піду.
— А якщо тебе засудять за погрози чи за щось таке?
— Я не погрожував. Я кричав у власній хаті. За це не саджають.
— Тарасе…
— Соломіє, — він підійшов до неї й уперше за довгий час узяв її за плечі. — Пробач, що не питав. Як ти.
Вона не відповіла. Просто притулилася чолом до його грудей, і її плечі затрусилися. Мама підвелася теж, обережно, наче боялася сполохати цю мить, і обійняла їх обох.
Так вони й стояли серед розсипаних слів, розбитих надій і чужих грошей, три людини, що вісім місяців жили під одним дахом, але не бачили одна одної.
Надворі дощ затих. Тарас підняв перекинутий стілець, поставив його до столу й підійшов до вікна. Гора дров темніла під хмарами, мокра, незграбна, недоскладена.
— Завтра, — сказав він, не обертаючись. — Спершу складу дрова. Потім піду.
— Дощ же, — озвалася мама.
— Нічого. Тато б хотів, щоб вони були під дахом.
Він узяв куртку, вийшов на ґанок і зупинився. На стежці біля хвіртки стояв чоловік у темному плащі. Тарас упізнав його одразу, хоч бачив лише двічі в залі суду. Левченко-старший тримав у руках парасолю й дивився прямо на нього, без усмішки, без погрози.
— Добрий вечір, Тарасе Миколайовичу, — промовив він. — Мені здається, нам час поговорити.
Тарас повільно зійшов зі сходів. За його спиною скрипнули двері, і він відчув, як мама й сестра завмерли на порозі.
— Говоріть, — відповів він. — Я слухаю.
Левченко-старший не рушив з місця. Дощ уже зовсім затих, і з парасолі стікали важкі краплі.
— Ви знаєте, навіщо я прийшов, — сказав він.
— Знаю, — відповів Тарас. — Вам повідомили, що я не мовчатиму.
— Мені повідомили, що ви ходили до нотаріуса й питали про угоду.
— Це була не я… — Тарас осікся. — Це була не моя ініціатива. Хтось із вас стежить за мною.
— Ніхто не стежить. Містечко мале.
— Тоді чого ви хочете?
Левченко подивився на дрова, потім на вікно, за яким темніли дві жіночі постаті.
— Я хочу, щоб ви зрозуміли одне. Мій син не втікав з місця аварії. Він сам викликав швидку.
— Мені це відомо.
— А те, що ваш батько йшов по узбіччю п’яним, вам відомо?
Тарас завмер.
— Що ви сказали?
— У висновку є цифра. Ваша мати її не бачила. Ми попросили адвоката не показувати.
— Ви брешете.
— Я старий, Тарасе Миколайовичу. Мені вже нема сенсу брехати.
— Мій батько не вживав десять років.
— Десять років не вживав, — тихо повторив Левченко. — А тієї ночі випив. Після вашої сварки.
Позаду щось упало. Тарас обернувся й побачив маму на порозі, білу, як полотно. Вона тримала рукою одвірок, і губи її безгучно ворушилися.
— Мамо, — покликав він.
— Я знала, — прошепотіла вона. — Від нього пахло. Коли він виходив, я відчула. І змовчала.
Земля вдруге за цей вечір пішла з-під ніг.
— Усі ви знали, — сказав Тарас, і голос його став чужим. — Усі, крім мене.
Левченко зробив крок уперед і простягнув йому тонку папку.
— Тут повний висновок. Читайте. А тоді вирішуйте, до кого йти.
Галина Червона
