– Павло, чому не надіслав хоча б квітку на день народження мами? Адже в тебе є гроші! – закидувала йому тітка по телефону.
Два роки, як не стало батьків Павла. Чоловік не з’явився на поминках, а родичі зібрали гроші, щоб гідно провести батьків Павла у засвіти.
Павло був єдиною дитиною в родині, тому на нього завжди покладали надії на допомогу. Та як тільки він отримав диплом університету, поїхав до великого міста, щоб працювати.
Відтоді він рідко дзвонив батькам, а допомога від нього була мінімальною: гроші переказував лише, коли вони дуже просили.
Батьки ж усі ці роки трудилися на важкій роботі, намагаючись звести кінці з кінцями. Родичі не раз закидали Павлу, що він не допомагає, і це його обурювало.
– Тітко Катю, я все сказав, що хотів надіслати квіти мамі. Як мені святкувати з мамою, це моя справа, не ваша, – відповідав чоловік, та виключив телефон.
Коли мати не стало, Павло не відчув втрати. Навпаки, йому стало легше. Він знав, що цей момент неминучий, і здавалося, що він став більш відчуженим, холодним і безтурботним, хоча сам розумів, що це не зовсім так.
– Павло, горе велике! Ти б хоча б приїхав на поминки матері! – плакала двоюрідна сестра.
– Я не приїду. Не дзвоніть більше.
Залишивши телефон на сидінні, Павло подумав, що знову опиниться в темних спогадах, яких не хотів згадувати. Але, дружина все ж наполягла, і він вирішив поїхати все ж в рідне село. Як би не було важко, він вирішив остаточно розібратися з тим, що залишилося від минулого.
– Поїдеш на поминки? – запитала дружина, Анастасія, знаючи, як він ставиться до цього села.
– Не хочу, але треба, – відповів Павло. – Я все вирішу за один раз.
Він був пізньою дитиною. Матері був сорок один рік, коли появився Павло. Батькові – під п’ятдесят. Хлопчик ріс у невеликому селі.
Андрій різко струснув головою, не бажаючи більше згадувати минуле життя. Завів двигун і поїхав далі.
Їхати до села кілька годин машиною, але Павло рішуче налаштувався добратися додому самостійно, без поїздів.
Всю дорогу він поривався розвернутися і поїхати назад, і вже вдома найняти рієлтора і передати всі повноваження, щоб займався спадщиною. Але дружина мала рацію. Він повинен зробити це сам і поставити нарешті крапку в цій історії.
– З’явився – не забарився! – буркнула бабуся, що проходила повз будинок.
– І вам доброго дня, Зіно Богданівно, – байдуже відповів Павло.
Вона поставила відро і, підійшла ближче. Кілька секунд мовчала та дивилася на чоловіка, а потім сказала:
– По спадщину приїхав, Павле? Та чого я питаю. І так зрозуміло, що по спадок приїхав.
– Багато ви знаєте, Зіно Богданівно, – буркнув Павло, і пішов.
– Все село вже знає, як ти своїх батьків напризволяще кинув! – у слід Павлові сказала жінка.
Павло нічого не відповів. Він дістав з багажника валізу і попрямував до своїх воріт.
Павло, на прохання дружини, вирішив залишитися в будинку на тиждень, щоб перебрати речі.
” Якого я взагалі тут роблю? Здалися мені ці речі… Не чіпав би будинок – місцеві самі б усе розтягли…” – сказав він сам до себе.
Новина про приїзд Павла одразу ж розійшлася по всьому селі. За пів години на порозі стали з’являтися родичі. Жінки відразу почали осуджувати його, а чоловіки пропонували згадати покійних батьків, ховаючи від своїх дружин оковиту.
Коли Павло випроводив останнього непроханого гостя, на вулиці вже стемніло. Весь наступний день чоловік збирався з духом перебрати речі батьків. Але натомість більше години сидів і розглядав старий фотоальбом зі своїми дитячими фотографіями. Час, що залишився, присвятив прогулянці улюбленими місцями.
По дорозі назад на Павла чекала гостя: біля будинку стояла тітка Катя. Та сама, яку він додав до чорного списку у телефоні.
– Ну, привіт, Павло, – тітка стояла біля паркану.
– Добрий вечір, – сухо озвався він. Андрій ні з ким не хотів розмовляти.
– І не соромно тобі?- швидко сказала жінка.
– За що? – здивовано спитався Павло.
– Та за все. Матір з батьком покинув. Ні копійки не надсилав. Жодного разу не спитав, як вони тут жили. А ти там у місті, як пан, влаштувався – квартира, машина. Що, думав, ми не знаємо, як ти живеш, Павле? Усе ми знаємо про тебе. Безсовісний! Зате як спадок отримувати, то перший приїхав”.
– Що ж ви за люди такі! – від обурення та всього почутого вихопив чоловік.
Тітка дивилася на нього здивованими очима.
– Що ви дивитеся, тітко Катю?! Зручно ви влаштувалися. Усе на мене списали. Мені ця спадщина зовсім не потрібна. Переживаєте за будинок, цінності? Заходьте та забирайте все, що потрібно. Хоч до самого фундаменту. Мені не цікаво!
– Та як у тебе язик у тебе повертається таке мені говорити? Ти – безсовісний! Мати з батьком все життя віддали, щоби тобі щось залишити.
– Я безсовісний? Де ж ви були всі, коли мене батько сварився за найменшу провину? Я годинами сидів біля озера і плакав. Де ви були? Ви ж повз мене проходили. Не вам закликати мене до совісті, тітко Катю!
Андрій галасував на всю вулицю. У цей момент він висловив усе те, що хотів висловити своїм батькам. Опісля він зайшов усередину хати, ліг просто в одязі на ліжко і відразу заснув.
Всю ніч йому снилися погані сни, де мати ганялася за ним по двору, а батько радісно плескав у долоні.
На ранок Павло завантажив у багажник свою валізу та один фотоальбом зі своїми дитячими фотографіями. Дружину він поважав, як і її думку, але залишатися тут більше не було сили.
Щойно сів у машину – підбігла тітка Катя.
– Встигла! – тільки й сказала вона. Павло дивився на тітку здивовано. – Я лише хотіла попрощатися. Цілу ніч заснути не могла, думала про те, що ти мені вчора сказав.
– Мені соромно, що я заплющувала очі на ваше життя. Всі завжди знали, що чужа сім’я – темний ліс. І лізти не можна було. Зі своїми проблемами ледве справлялася. Сам знаєш, як ми всі жили…
Тітка Катя розплакалася і простягла руки до Павла, який досі сидів у машині, намагаючись не дивитись на родичку. Андрій зглянувся. Вийшов із машини і дозволив тітці обійняти себе.
– Адже ми всі бачили, Павлику. Усі знали, що тобі було не солодко від батька. Але всі мовчали. Пробач нас, мене пробач благаю!
– Тітко Катю, я на вас зла не тримаю. Вже давно ні на кого не тримаю…
– І все ж, синку, вибач. Не знаю, скільки мені залишилося, але не зможу доживати віку, знаючи, що перед тобою не вибачилася.
Павло сів у машину, зачинив двері та з дружиною Анастасією поїхали. Йому в слід дивилася тітка Катя, яка одного разу пройшла повз, коли він благав відкрити сарай, в якому його закрив батько, коли йому було дванадцять років і випустити його.
Тепер він назавжди зачинив двері, залишивши всіх, хто знав про їхні не прості стосунки в сім’ї, але вважав за краще мовчати.
У дорозі Павло зупинив авто, взяв телефон та зателефонував знайомому юристу.
– Як мені відмовитися від спадщини? – запитав він його.
– На користь когось конкретного? – спитав його чоловік.
– Ні. Мені важливо, щоб будинок ділився між родичами – відповів Павло.
– Та вони ж пересваряться! – сказав юрист.
– Саме так… – похмуро відповів Павло.
Прибрав телефон, знову завів автомобіль та натиснув на газ.
Він поїхав туди, де був щасливий – до власної оселі, де на них з коханою дружиною чекав малий синочок, за яким дивилася сусідка.
Він, нарешті, поставив крапку у своїй непростій сімейній історії, вирішивши теж жити по совісті.
А яка ваша думка до того, як Павло поводився з батьками?
Олеся Срібна
