У пошуках заробітків я спершу поїхала до сусідньої Польщі, пропрацювала там шість місяців, а коли сезон ягід і польових робіт закінчився, подруга-заробітчанка покликала мене до Португалії.
Людка там пропрацювала майже шість років, заробила копійку і вже мріяла, як ступить на рідну землю. Казала, що годі з неї цих поневірянь, що дітям допомогла, а тепер час і про себе подумати, про своє особисте життя.
Працювати було важко, так само як і наважитися залишити чоловіка і сина. Але з роботою у нас в містечку було сутужно, а з грошима то ще гірше. Я ж хотіла гідного життя для своєї дитини, щоб освіту син отримав, та й щоб самі, зрештою, не виглядали гірше за інших. Мені теж хотілося зайвий раз сукеночку нову вдягти на свято і не ходити по три роки в одних і тих же чоботях, клеєних переклеїних.
В той час багато хто їхав на заробітки за кордон, хтось повертався через півроку-рік, а хтось залишався і на довше. Подруга моя, Людмила, шість років тому розлучилася з чоловіком, діти тоді вже були студентами і її в Україні і в нашому містечку нічого не тримало. Аби не оплакувати свій невдалий шлюб, вона зібралася і гайнула заробити трохи грошей. Так і застряла в чужій країні.
Ми часто з нею переписувалися, розповідали одна одній останні новини, що та як тут і там. І саме вона запропонувала мені “спробувати заробітчанського хлаба” на чужині. Син саме навчався у випускному класі, попереду вступ до університету і я таки зважилася. Чоловік не хотів мене відпускати, але діватися було нікуди, я уже вирішила. Йому лише залишалося. потупивши очі в асфальт, посадити мене в автобус до Варшави.
У поляків я пропрацювала шість місяців, а потім Люда сказала, що планує повертатися до України, досить з неї цих заробітків, і покликала мене на своє місце. Так я потрапила до Португалії. Догладала там за немічною старенькою. От тільки я й подумати не могла, що вдома вона теж займе моє місце, поряд з моїм чоловіком.
Син на той час вступив до вузу і оселився в гуртожитку. Я справно переказувала гроші додому, але переписки з чоловіком, які раніше були майже щовечора, ставали все рідшими, а з часом він і зовсім перестав відповідати на мої дзвінки і повідомлення.
Так я протрималася ще кілька місяців, купила квиток і повернулася до дому. На вокзалі мене ніхто не зустрів, хоч я і попередила чоловіка, та він все не читав моїх повідомлень. Двері квартири мені так само ніхто не відкрив, сусідка віддала ключі і повідомила, що Петро, чоловік мій, вже пів року тут не живе.
З важким серцем я відчинила двері, квартира була пуста, як і моє серце. Залишила валізи прямо на порозі і побігла до Люди, як же мені хотілося виговоритися, поплакати і прокинутися від цього сну.
Остаточно всі мої надії і сподівання обвалилися, коли я натисла на дзвінок. Клацнув замок і двері відчинив мій Петро. Ось вона, справжня причина його мовчання. Я ще довго не могла отямитися, не могла зрозуміти за що мені це все і як моя подруга могла так вчинити зі мною.
Майже тиждень я вдома, але місця собі тут не знаходжу. У вихідні має приїхати син, готуюсь його зустріти. А потім маю прийняти рішення, як жити далі. Думаю, що варто повертатися до Португалії.
Фото ілюстративне, спеціально для Особлива
