Сніг падав м’якими пластівцями, вкриваючи землю білим килимом. Тарас і Марія їхали до батьків, як і планували. Це було звичайне зимове подорожування, яке, здавалося, не могло принести нічого непередбаченого.
Вони мали приїхати до родини в село, щоб провести святкові вихідні. Але це був день, коли снігопад вирішив втрутитись у їхні плани.
Машина спочатку почала погано слухатися дороги. Колеса ковзали по слизькому асфальту, а лобове скло затягувалося білою пеленою, що відмовлялася пропускати хоч якусь видимість.
Тарас намагався тримати кермо, але сніг не давав йому спокою. Він відчував, як автомобіль починає ковзати, знову і знову. І ось, раптом, машина застигла на місці. Тарас спробував завести двигун, але той не відповідав.
— Що сталося? — запитала Марія, занепокоєно дивилася на чоловіка.
— Не знаю, здається, щось із двигуном. Зараз подивлюся, — відповів Тарас, відкриваючи двері і виходячи в холод.
Він підійшов до капота, намагаючись зрозуміти, що трапилося, але сніг і мороз не залишали йому жодного шансу щось побачити.
— Це кінець. Машина більше не поїде, — зітхнув він, повертаючись до Марії.
— Що тепер робити? — запитала вона, озираючись на білу пустку навколо.
Тарас подивився на годинник — до села було ще кілька кілометрів. Із такими умовами вийти на дорогу було небезпечно, але вони не мали вибору. До найближчої станції автобуса чи таксі було занадто далеко, а жодної допомоги від машин не було видно.
— Мабуть, доведеться йти пішки, — сказав Тарас. — Це може бути небезпечно, але іншого виходу немає.
Марія кивнула, ховаючи руки в рукавицях у кишеню куртки.
— Гаразд, давай. Якось дійдемо.
Вони почали рухатися вперед, пробираючись крізь сніг, що швидко покривав їхні сліди. Вітрище вітер рвав з них капюшони, і сніг у обличчя щипав обличчя, змушуючи їх зморщуватися від холоду. Через кілька годин пішки йшло вже важко — вони ледве бачили один одного через снігову бурю, не кажучи вже про дорогу.
Йшли вони тихо, прислухаючись до звуків природи. За вікном села вже не було видно.
— Скільки ще? — запитала Марія. — Не знаю… — Тарас відповів, обертаючись до неї, помітив, як її обличчя поблідло від холоду. — Здається, ми майже дісталися до села. Треба ще трохи потерпіти.
Здавалось, село вже зовсім близько. Вони побачили слабке світло, яке пробивалося через сніг. Тарас підняв руку, показуючи в сторону.
— Там щось є! Ми йдемо в правильному напрямку!
Вони спробували набрати останні сили і швидше подолати відстань. Невдовзі вони побачили силуети будівель, світло вікон, яке дарувало тепло і надію.
Нарешті, вони дісталися до однієї з хат, де невідомі люди зустріли їх в темряві. Сніг біля входу був настільки високий, що майже не було видно вхідних дверей. Поруч із хатою горіли слабо світлі ліхтарі, і це додавало відчуття надії.
Тарас постукав у двері, і через кілька хвилин їм відчинив чоловік середнього віку з запорошеними чобітьми та обличчям, втомленим від роботи на відкритому повітрі.
— Заходьте, не стоїть! — сказав він, відчиняючи двері. — Виглядаєте, як з лісу!
Марія і Тарас зайшли в хату, відчуваючи тепло, яке одразу огорнуло їх. Внутрішнє світло і тиша створювали атмосферу спокою. Від дверей до середини кімнати вела проста доріжка з дерев’яних плиток, а на столі стояла велика чаша з гарячим чаєм.
— Дякуємо вам, — сказав Тарас, знімаючи рукавички і розтираючи руки. — Ми думали, що вже не дійдемо.
— Не переживайте, — сказав господар, посміхаючись. – Я Віктор, а це моя дружина Олена.
— Ми не очікували гостей у таку погоду, але, коли побачили вас, вирішили допомогти, — додала Олена. — Сідайте, зігрійтеся, я зараз принесу ще чаю.
Марія та Тарас сіли за стіл. Віктор приніс ще два чашки гарячого чаю та кілька домашніх пиріжків, і незабаром вони відчули себе набагато краще.
— Ви сюди поїхали відразу? — запитав Віктор, спостерігаючи за їхніми обличчями.
— Так, ми їхали до батьків, але машина зламалася на дорозі, і ми змушені були йти пішки, — пояснив Тарас.
— Бачу. Добре, що ви дісталися сюди. Я б не радив довго залишатися на вулиці. Вночі сніг ще більше посилиться.
Розмова затихла, і за кілька хвилин Олена повернулася з чимось у руках. Вона простягнула їм кілька ковдр.
— Спіть тут. У нас є вільні кімнати, — сказала вона з усмішкою.
Тарас та Марія подякували їм і лягли спати, відчуваючи неймовірне полегшення. Вони не очікували, що цей випадок змінить їхнє життя.
А наступного дня до Віктора та Олени приїхав син з дружиною. Коли вони зайшли до хати то Тарас аж рота відкрив. Дружиною сина Віктора та Олени виявилась Юлія, перша дружина Тараса. Яка колись давно раптово зникла і залишила чоловіка самого з донькою.
Тарас невдовзі зустрів Марію, в якої був син і вони стали жити разом. Хоча Тарас все рівно час від часу згадував за Юлію, особливо дивлячись на їхню підрослу донечку.
І тут така зустріч, через вісім років. Юлія теж не очікувала побачити Тараса. Очі її від сорому опустились донизу. Вона стала боятись що Тарас видасть її перед чоловіком і його батьками.
Однак у чоловіка були зовсім інші думки в голові, а саме: ” Як сказати доньці що він знайшов її матір. І чи взагалі варто їй це говорити?”
Віра Лісова
