fbpx

Пoкaлiчeними рyкaми мама пoшила мені сукню для поїздки. Вpaнці я нe могла встaти з ліжка – пiднялася тeмпература, болiло усe тiлo

«Учителю, я теж вас впізнала»

А з тим самим керівником школи, який колись наніс кpиваву рaну моєму ще зовсім юному серцю, я зустрілася одного разу у потязі років десять тому. Ми сиділи одне навпроти одного. І хоча час змінив нас обох, збагнула – він упізнав мене.

Початок квітня, врешті, усміхнувся теплим сонечком, звеселив душу розквітлими маргаритками, ароматом травички, свіжим подихом весняного вітру, приходом світлого Великоднього дня.

На стіл, вкритий білою скатертиною, поставила я осяйного кошика з освяченими дарами. Оселя враз наповнилася несказанним небесним світлом, втіхою, радістю і теплом: Христос воскрес! Великдень стукає у кожні двері, у кожне серце. Тиха радість переливається через вінця моєї душі, переплітається зі споминами з далеких шкільних часів, які приходять на думку саме у Великодні дні.

Тоді, у сімдесяті роки, промовляти «Христос воскрес!» заборонялося, особливо нам, школярам. Біля церкви ще досвітком з’являлися посадовці, щоб не пропустити учнів. Відвідувати святий храм діти не мали права. У той час, коли люди йшли посвячувати паску, для учнів організовували, так звані, суботники. З моєї пам’яті ніколи не зітреться один з них. Мене, ученицю 9 класу, нагородили поїздкою в Москву за зайняте перше місце в обласному пісенному конкурсі. Моє щастя було велике, безмежне. І хоч директор школи запевнив, що проживання в готелі і харчування будуть безкоштовні, моя мама попросилася розвантажувати цемент на залізничній станції, аби заробити кошти мені на поїздку. «Купиш собі щось на пам’ять, вибір там – великий», – сказала. Приходила додому дуже втомленою, у неї до кpoві потрiскали руки, сильно боліла спина. І все ж тими пoкaлiчeними руками вона пошила мені плаття для жaданої поїздки.

Однієї суботи, як завше, я прийшла до школи. На великій перерві мені і ще кільком учням нашого класу наказали принести лопати. Мовляв, після уроків підемо садити дерева. Я розгубилася, бо чудово знала, що повернуся ні з чим – мама ще зранку пішла на роботу, а де ключ від хліва, – я не знала. Намагалася відчинити колодку цвяшком, дротиком, але в мене нічого не виходило, і я, похнюплена, пішла назад. Інші учні теж прийшли без лопат. І тоді нас «виручив» завгосп. Коли вулицями нашого містечка лунав церковний передзвін, а люди, святково одягнені, урочисті йшли до святого храму посвячувати паску, нас змушували садити при дорозі дерева.

До поїздки в Москву залишалося кілька днів. Мама купила мені нову сумку і стала складати усе необхідне в дорогу. Ми обговорювали, який подарунок привезу своїм подругам: кожній – на її смак.

Я чомусь насторожилася, коли один із керівників школи раптом покликав мене у кабінет директора. І вже зовсім прибило мене до землі, коли почула, що у Москву замість мене поїде інша учениця, бо я, мовляв, була неслухняною – не принесла на суботник лопату. Сльози градом покотилися з моїх очей. «Та де ж я мала взяти ту лопату?» – заледве вимучила з себе. «Ти мусила її десь знайти», – я побачила єхидну посмішку і злі примружені очі свого крuвдника та пішла до класу. Усі уроки проплакала, особливо, коли довідалася, що у Москву поїде учениця, яка ніяких заслуг не мала і в жодних шкільних заходах участі не брала, та й вчилася посередньо. Зате її матір, професійна кравчиня, шила одяг для дружин шкільних керівників. Безкоштовно. Звісно, щоб не бути у боргу, її доньці переадресували мою нагороду.

Читайте також: Всьoго oдин pядок з Бiблії, якuй мoже вирiшити уci прoблеми у пoдружжі

Я йшла додому і від сліз світу не бачила. Мама, як могла, заспокоювала мене. Але вночі я прокинулася від її невтішного ридання. Вранці я не могла встати з ліжка – піднялася температура, боліло усе тiло. У мами від усього цього підвищився тиск. Коли через кілька днів я повернулася до школи, наш класний керівник Михайло Михайлович Рибачок співчутливо глянув мені у вічі і погладив по голові. «Прости, Марічко, що не зміг захистити тебе. Але ти не плач. Повір, Москва – ще не весь світ. Твій світ – попереду», – мовив лагідно. Це був воістину справжній Учитель – інтелігентний, з почуттям гумору, відвертий, справедливий.

Не було «любимчиків» і у вчителів: Марії Леонівни Твердун, Катерини Миколаївни Грам’як, Зої Михайлівни Андріїшин, Степана Ілліча Твердуна. З любов’ю і повагою вони ставилися до нас, бездоганно знали не лише предмет, який викладали, а й азбуку душі кожного учня. Власним прикладом навчали нас людяності, порядності, доброти. І тому через стільки літ згадуємо їх добрим і теплим словом.

А з тим керівником школи, який колись наніс кpиваву рaну моєму юному серцю, я зустрілася у потязі років десять тому. Ми сиділи одне навпроти одного. І хоча час змінив нас обох, збагнула – він упізнав мене. Це прочитала в його винуватому погляді, у тому, як тремтячими пальцями постукував по вікні потяга. У мене чомусь не було бажання навіть привітатися з ним.

«Христос воскрес!» – дзвінко лунатиме над землею аж до Вознесіння. Трепетно і світло на душі від того, що тепер ми не боїмося цього благовісного звертання, без боязні йдемо до святого храму разом з дітьми та онуками. У збережених в бабусиних скринях вишиванках, з радістю у серці, на освяченій Великоднем землі відроджуємо гаївки. Бо Христос воскрес тільки заради нас! Нашого спасіння, віри, прощення та любові.

Воістину воскрес!

Марія Маліцька м. Теребовля

За матеріалами видання Наш ДЕНЬ

facebook