Я саме готувала вечерю, коли почувся стук у двері. У мене серце завмерло: напевно, це був той момент, коли наш спокійний домашній побут мав змінитися назавжди. Чоловік уже тиждень говорив про те, що його донька Оля переїде до нас. Їй було 12, але з нею було не просто.
— Поговоримо, – сказав він, увійшовши в кухню. Я кивнула, вже знаючи, про що мова. Ми вже кілька разів обговорювали цю тему, але це завжди закінчувалося розмовою ні про що.
— Я знаю, що ти її не любиш – почав чоловік.
Я стиснула зуби, але мала щось сказати.
— Я не її мама – відповіла я різко. – І ніколи нею не буду.
Оля завжди була непростою дитиною. Коли вона вперше прийшла до нашого дому, їй було дев’ять. Вона одразу ж почала ображати мого сина, обзивати його. Одного разу, коли я відвернулася, вона взяла дерев’яну іграшку та попала малому по голові. Я ледве стрималася, щоб не накричати на неї тоді, адже вона, донька мого чоловіка. Після цього випадку її ноги більше не було в нашому домі. Чоловік тоді обіцяв, що таке більше не повториться і я повірила. Але цей страх залишився десь глибоко в мені.
Тепер ситуація змінилася: мама Олі відійшла у вічність, а бабуся вже не могла з нею впоратися. Дівчинка прогулювала школу, сварилася зі всіма підряд й не хотіла слухатися взагалі нікого. Її бабуся від неї відмовилася і тепер дівчині потрібно було кудись подітися.
— Я не можу залишити її просто так, – чоловік дивився на мене з відчаєм в очах. – Вона моя дочка.
— Твоя дочка, так. Але не моя, – відрубала я. — Я не готова бути її подружкою, обговорювати з нею хлопців та інші справи.
Він тяжко зітхнув.
— Я розумію. Але ти повинна зрозуміти й мене. Я не можу просто кинути її напризволяще.
Звісно, я розуміла. Але що я могла зробити? Серце моє стискалося від думки, що ця дитина знову з’явиться у нашому домі. Я відчувала себе чудовиськом, але нічого не могла вдіяти зі своїми почуттями.
— Добре – я опустила руки. — Нехай переїжджає. Але хай вона навіть не думає, що я стану її другою мамою. Нею я ніколи не буду.
Чоловік кивнув, видно було, що в його очах блищать сльози.
— Дякую, – прошепотів він.
Оля стояла на порозі нашої квартири. Вона мала інший вигляд, ніж раніше: очі порожні, з якимось відчаєм. Я зловила себе на думці, що, можливо, я погарячкувала з висновками.
Дівчина увійшла у кімнату, подивилася на мене й тихо привіталася. Я кивнула, намагаючись приховати своє невдоволення. Чоловік допоміг їй розібрати речі. Наш син теж вийшов подивитися на нашу гостю. Оля просто глянула на нього й знову опустила очі.
Я намагалася дотримуватися своєї обіцянки, не звертати на неї увагу. Але відчула, що на мене дивляться її очі. Вони були такі сумні. Чи може бути, що я помилялася? Чи могла вона змінитися? Я намагалася відганяти ці думки, але вони вперто поверталися.
Минув час, Оля трималася осторонь, але я помічала її старання. Вона старалася допомогти по дому, хоч і незграбно, але це було краще, ніж нічого. Чоловік сказав, що вона сама попросила вибачення в нашого сина за той випадок. Можливо, вона дійсно жалкує про те, що зробила.
В один вечір, коли чоловік був на роботі, я побачила, як вона сидить на кухні, малюючи щось у блокноті. Я підійшла ближче й подивилася на її малюнок. Це була картина сім’ї: мати, батько, маленький хлопчик та дівчинка. Я ковтнула гіркий клубок, що підкотився до горла.
— Це твоя мама? – запитала я несподівано для самої себе.
Оля підняла очі й кивнула. Вона хотіла щось сказати, але потім передумала та просто опустила голову.
— Вона була художницею – прошепотіла дівчинка.
Я не знала, що відповісти. Можливо, я виявилася тою, хто недооцінив цю дитину. Можливо, вона просто потребувала когось, хто зрозуміє її втрату.
— Знаєш – я намагалася підбадьорити її, хоч це було важко. — Може, з часом ми поладнаємо.
Вона поглянула на мене з надією.
Того вечора я лягла спати, відчуваючи вагу свого рішення. Чоловік мав рацію, вона більше не була тією складною дитиною. Але чи готова я стати для неї тим, кого вона потребує? Або мені краще не втручатися?
Наступного ранку я прокинулася від незвичного шуму на кухні. Я кинулася у коридор і побачила, як Оля стоїть у сльозах, а навколо неї — розбитий посуд. Мій син сидів на підлозі й плакав.
— Я не хотіла! — кричала Оля, обличчя червоне від сорому і страху. — Я просто хотіла допомогти!
Я завмерла. Всі емоції, що кипіли всередині мене, рвалися назовні. Але замість того, щоб кричати, я зібралася. Я взяла сина на руки й подивилася на Олю. Навіть розбиратись, що сталося, цього разу не буду!
— Збирай свої речі, — холодно сказала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Що? — її очі стали ще більшими, повними жаху.
— Я більше не можу це терпіти, — повторила я, обіймаючи сина міцніше.
Вона стояла на місці, нерухома, мов статуя. Її губи здригнулися, а сльози покотилися ще сильніше. Оля різко розвернулася й побігла у свою кімнату.
Чоловік повернувся додому ввечері й побачив мене з сином на руках.
— Де Оля? — запитав він, хоча в його очах вже читалася відповідь.
– Вона пішла — сказала я спокійно. — Я більше не можу це терпіти.
Він мовчки дивився на мене, наче вперше бачив.
— Ти розумієш, що зробила? — його голос тремтів.
— Розумію — відповіла я. — І це моє рішення.
Він встав, не сказавши більше ні слова, й пішов у кімнату, зачинивши за собою двері.
Я сиділа на дивані, тримаючи сина на руках, можливо, я тільки що зруйнувала все, що у нас було. Чи була це моя помилка? Чи справді я могла зробити щось по-іншому? Я дивилася на закриті двері й розуміла, що вже ніколи не дізнаюся відповіді на це питання.
