Поки я стояла приймала душ, наша «знайда» як я подумки називала бабусю, поставила мені на кухні вечерю і, побажавши смачного, пішла у свою кімнату. Проходячи біля привідчинених дверей, я бачила, як вона стоїть на колінах і молиться. Вона взагалі багато молилася

Відчинивши двері квартири і переступивши поріг, я почула, як у дитячій спальні баба Настя розповідає дітям казочку.

– Бачите, як Добро перемогло Зло, – промовила старенька через якусь мить. – Тому ви повинні рости добрими і слухняними дітками. А тепер, мої голуб’ята, спатки! Давайте я вас перехрещу, щоб ангелики Божі оберігали ваш сон. Спіть, мої любі, спіть.

На очі мимохіть навернулися сльози. Стало шкода стареньку, яка у нашому житті і в нашій оселі з’явилася зовсім несподівано. З вулиці. У прямому значенні цього слова. І в той же час я подякувала Богу за те, що послав її нам.

– Ой, Оленочка вже повернулася, – радісно мовила до мене бабуся, вийшовши з дитячої. – Стомилися? Зараз я розігрію вечерю, приготую ароматний трав’яний чай.

– Спасибі, не потрібно хвилюватися, я все зроблю сама, – відповіла я, вішаючи жакет. – А ви як день провели? Стомилися з цими дзиґами? Ого, та ви тут справжній бенкет влаштували.

У кухні на столі стояла тарілка з канапками, з каструльки доносився аромат тушкованої капусти з м’ясом і грушами, а у вазочці для випічки височіла гірка печива, политого шоколадом і притрушеного подрібненими горішками. Тим часом баба Настя вийняла з холодильника салат і поставила на плиту чайник.

Поки я стояла під струменями теплої води у душі, витиралася і одягала халат, наша «знайда» як я подумки називала бабусю, поставила мені на кухні вечерю і, побажавши смачного, пішла у свою кімнату. Проходячи біля привідчинених дверей, я бачила, як вона стоїть на колінах і молиться. Вона взагалі багато молилася – вранці, ввечері, просила у Господа благословити будь-яку справу, за яку бралася.

Того дня я вже виходила з кабінету, коли зустріла біля дверей бабусю, в очах якої бриніли сльози – здавалося, вона ось-ось розридається.

– Я до вас, – мовила вона, з мольбою дивлячись у вічі. – Мені сказали, що то до вас іти.

– Проходьте, присідайте, слухаю, – пропустивши її в кабінет, повернулася за робочий стіл. – Можливо, вам налити води? Заспокойтеся, будь ласка, і розкажіть.

Витираючи старечі сльози і похапцем відпивши води, бабуся стала розповідати, що прийшла брати кредит.

– Хочу квартиру купити, – пояснила вона у відповідь на моє здивування. – Бо життя у власній оселі мені вже немає! Вона так і сказала – вибирайся звідси, бо займаєш багато місця. Та й Іванка чергового співмешканця привела і дивиться на мене, як на першого ворога. У нас з Миколою – двокімнатна квартира, то каже, що їй місця мало… Ви ж мені дасте кредит на житло, правда?

Відверто кажучи, я тоді мало що зрозуміла з розповіді бабусі. Точніше саму історію пропустила повз вуха, а ось прохання щодо оформлення кредиту мене дещо збило з пантелику. На вигляд бабусі літ чимало, то ж коли вона поверне банку той кредит? Та й хто їй його дасть? Тож, намагаючись бути якомога тактовнішою, пояснила, що в такому поважному віці фінансові установи не видають позик у таких великих розмірах.

– Вибачте, але я нічим вам не можу допомогти, – сказала на кінець. – Зрештою, постарайтеся налагодити стосунки з рідними. Це ж простіше, аніж шукати кредит.

За роки роботи у банку я звикла, що до нас приходять різні люди з найрізноманітнішими проблемами та історіями свого життя. Хтось просить гроші на операцію, хтось – на норкову шубку чи будівництво здоровенного будинку на сотні метрів квадратних житлової площі. Тож про бабусю забула буквально за декілька хвилин після того, як за нею зачинилися двері.

Проте ввечері того ж дня ми зустрілися знову – їдучи додому, я стала свідком дорожньої пригоди – автівка на пішохідному переході збила якусь жінку. Вискочивши з машини, я кинулася до неї – на асфальті лежала та сама старенька, яка декілька годин тому просила у мене кредит на житло. Не чекаючи «швидкої», забрала її до лікарні, де вона лежала два тижні.

– Після того, як чоловіка не стало донька незабаром вискочила заміж, – розповідала вона мені про своє нелегке життя, коли я після роботи кожного вечора відвідувала її. – Проте з чоловіком прожила недовго – виявилося, що він не може мати дітей, то Анічка і розлучилася з ним. Тоді вийшла заміж за другого: він руку на неї підіймав часто і сильно. Не знаю, як вона те дитя виносила. А коли народилася Іванка, то мого другого зятя не стало, пригода на будівництві. Тож онуку ми виховували удвох. Я бачила, що Анічка все частіше береться за чарку, та надіялася, що з часом її пристрасть минеться.

Не минулося… З кожним днем ставало все гірше. Вона стала на мене кричати, а інколи й руку могла підняти. Я ж на те старалася не зважати – мені було головне, щоб Іванка усім була забезпеченою і горя не знала. Тож, коли пішла на пенсію, влаштувалася двірничкою, щоб мати ще якусь копійчину. Пригадую, моя Іваночка йшла до школи, то її зібрала так, що у неї були найкращі зошити, дорогий портфелик, красивий одяг. Однак, чим далі, тим більш разючими були зміни.

Моя онука могла обізвати мене, накричати, згодом почала красти гроші з пенсії. Тож, коли досягла повноліття, про мою добру золотокосу дівчинку з великими голубими очима нагадували лише дитячі фото. Іванка стала агресивною, егоїстичною і дивилася на мене, наче на щось таке, що лишень заважає у домі.

Далі було ще гірше – непутяща донька міняла кавалерів ледве не кожного тижня, а по її слідах пішла і єдина онука баби Насті. На стареньку ніхто в її ж двокімнатній квартирі не зважав – жінки робили те, що хотіли вони. А коли в житті Іванни з’явився Жорик, який перевіз свої нехитрі пожитки до своєї співмешканки, то донька показала матері на двері.

– Сама бачиш, що місця немає, – сказала вона. – Тож іди, куди хочеш.

І баба Настя пішла. У банк. Просити кредит на житло, навіть не уявляючи, про яку гігантську, як для її мізерної пенсії, суму йде мова. У банках бабусі пояснювали, що їй нічого «не світить». І коли стомлена і голодна старенька переходила дорогу, йдучи до парку, щоб там заночувати, потрапила під машину.

Вдома ми з чоловіком довго радилися, як допомогти бабці, і зрештою вирішили запропонувати їй оселитися у нас.

– Я з ранку до вечора на роботі, – розповідала я їй про свою ідею. – Чоловік постійно у відрядженнях. Дітки у садочку. Тож ніхто вам не заважатиме. То як?

У відповідь літня жінка, наче все ще не вірячи почутому, спершу недовірливо дивилася мені у вічі, а тоді почала ридати. Так у нашій оселі з’явилася бабуся Настя. Синочкові і донечці ми пояснили, що зазвичай у діток є дві бабусі, однак трапляються випадки, коли Господь дарує їм ще одну.

Наша «знайда» швидко знайшла спільну мову з малечею – відводить і забирає з садочка, гуляє, вчить літери, готувала лікувальні чаї, коли хворіла донечка. А ще – вона балує нас із чоловіком усілякими смаколиками, на приготування яких у мене просто не вистачає часу. А за вечерею ми розмовляємо, що називається «по душах», інколи я прошу поради, оскільки вже неодноразово переконувалася у мудрості нашої бабусі. Коли ж буваю у храмі, то завжди ставлю свічечку Господу за те, що усе склалося саме так, бо без нашої бабусі Насті ми тепер вже не мислимо свого життя.

– Бабуся Настя, я тебе любу-любу, – обійнявши стареньку, якось пролепетала наша Аля. – Дусе-дусе.

У відповідь вона міцно обняла дитину, тихцем витираючи сльози… А я подумки підтримала свою трирічну донечку. Бо бабуся, яку я підібрала на дорозі, стала рідною для нас.

Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами – t1.ua

Фото ілюстративне – Wday.ru