Покинув дітей заради коханки: запізніле каяття

Сергій пакував речі. На ходу, можна сказати, хапав лише найпотрібніше: хотів встигнути, поки дружина з роботи не повернулася… Встигнути якомога швидше втекти… Від дружини, від дітей… І розпочати нове життя…

Уже стояв на порозі з валізою, як із ліфта вийшла Світлана.

– Ти куди? – здивовано запитала чоловіка.

– Іду до іншої жінки, – випалив на одному диханні, –в нас з тобою більше немає нічого спільного. Нічого!..

Не дивлячись у вічі дружині, враз розвернувся і побіг сходами вниз. Швидкі кроки ставали дедалі тихішими, і враз рипнули вхідні двері під’їзду. А Світлана все ще стояла на порозі, спантеличена і дещо розгублена. «Нічого спільного? – подумки ставила собі запитання. – А діти?..» І навіть зараз жінка думала лише про одне – як пояснити Дмитриковій Оленці, що тато їх залишив?..

Сергій сів в автомобіль. Із полегшенням видихнув: «Ну, нарешті! Швидше б до коханої, до Наталки…І розпочати нове життя…» А минуле? Все, спалено всі мости, ніби й не було його, цього минулого,в Сергія…

Замолоду в Сергія було багато дівчат. Якісь затримувались у його житті трохи довше, інші – лише декілька годин. Одружуватись не квапився. Був упевнений: дружину потрібно вибирати, як кажуть, до життя – дбайливу, віддану, господарську. А такі чомусь Сергієві не траплялися. І раптом у його житті з’явилася Світлана. Познайомився з нею на весіллі друга. По-дитячому наївна, проста і водночас інтелігентна,надзвичайновродлива дівчина відразу полонила серце Сергія. І вже за декілька місяців він запропонував Світлані вийти за нього заміж. Дівчина погодилась. Сергій був, як кажуть, на сьомому небі від щастя. Одне за одним народилися в подружжя діти. Є квартира, авто, високооплачувана робота… І батьки – і її, і його – допомагають… Чого ж іще треба? Життя, як кажуть, вдалося, і Сергій був упевнений у цьому…

А це декілька років тому в їхньому офісі з’явилась Наталка. Приїхала вона із сусідньої області за скеруванням. Мала жінка маленьку доньку, яку залишила вдома з мамою. Ото й усе, що знали про нову співробітницю колеги.

Наталка була компетентним працівником, якого всі цінували, і дуже часто, на прохання керівника, залишалась після роботи. Тоді й зблизились вони із Сергієм. Не такий уже й молодий начальник, як хлопчисько, закохався у свою підлеглу…

Планів на майбутнє з Наталкою Сергій не мав. Жив, як кажуть, сьогоднішньою зустріччю. Але жінку такі стосунки згодом почали не влаштовувати, і вона поставила умову: або залишаєш сім’ю і переїжджаєш до мене жити, або розлучаємось. Залишати сім’ю Сергій не мав наміру – так і сказав про це Наталці. А вже за декілька тижнів на колінах просив у неї пробачення.

– Не можу я без тебе… –визнав.

На початках усе в них було так, як і раніше. Сергій не шкодував для Наталки нічого: купував їй одяг, водив у ресторани. Двічі на рік вони їздили за кордон на відпочинок… Про дітей і тим паче про колишню дружину чоловік і думати забув. Тільки коли навідувався до своїх батьків, мати дуже просила, щоб повертався в сім’ю.

– Поки не пізно, сину, спам’ятайся, – вмовляла жінка. Дмитрик он щоразу, коли не приходжу до них у гості, про тебе запитує… Чекає…

Дратували Сергія ті материні балачки, тому й навідуватись до батьків почав рідше…

А якось перед Великоднем, коли Сергій в офісі переглядав пошту, під руки потрапила листівка. Розкрив – вітання зі святами і підпис: «Дмитрик та Оленка». І наприкінці великими літерами старанно виведено: «МИ ТЕБЕ ЧЕКАЄМО, ТАТКУ!!!».

Щось наче йойкнуло всередині… Сергій навіть усміхнувся, згадавши дітей: Дмитрика, який так схожий на нього, й Оленку – та, хоча й дівчинка, але завжди бігла до татуся: і з радощами своїми, і з образами… Ще раз поглянув на листівку. В голові навіть майнула думка взяти бодай на день дітей: піти разом на каруселі, в кафе… Але враз згадав про Наталку: знав, що вона цього не дозволить. Дуже вже ревнувала Сергія до його минулого. Хоча… Хіба діти – це минуле?.. Чоловік закрив вітальну листівку і заховав у шухляду…

Згодом іще не раз згадував Сергій про цю листівку, але до дітей таки не йшов. Не раз петляв глухими вуличками, оминав –старався навіть не їхати повз їхній будинок: чи то боявся тієї зустрічі, чи хотів викреслити зі свого життя назавжди?.. Чоловік і сам цього не розумів… Та й зрозуміти, мабуть, не намагався…

Від матері час од часу дізнавався новини: що Дмитрик закінчив навчальний рік із похвальним листом, а Оленка захворіла – десь застудилася… Від матері й довідався, що Світлана, колишня дружина, вийшла заміж.

– Ой Сергію, Сергію, – із сумом говорила жінка, – пошкодуєш ти, дуже пошкодуєш, але буде пізно… Та що там говорити – то вже пізно…

А мати тоді як у воду дивилася: не склалося в Сергія життя з Наталкою. Та й стала вона якоюсь зовсім іншою– корисливою, агресивною, егоїстичною… А може, й була такою, та засліплений коханням чи радше тимчасовим захопленням Сергій цього раніше не помічав?

А якось увечері після роботи чоловік вирішив заїхати до дітей. Тепер йому байдуже, буде сердитись Наталка чи ні. Та і їй, здається, тепер теж однаково: вже он півроку живуть, як чужі…

Довго стояв Сергій під вікнами будинку. Все думав, що має сказати, як повестися. Та й, мабуть, є ж у квартирі й той Світланин чоловік… Але що Сергієві до нього: до своїх же він дітей прийшов… Уже біля дверей декілька хвилин переминався з ноги на ногу, прислухався. За дверима було чути сміх. Натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинив Дмитрик. До цього радісне обличчя хлопчика раптом стало здивованим. Він покликав сестричку. Оленка теж якось дивно дивилась на тата. Слова ніби застрягли в горлі. Ця хвилина мовчанки всім здалась вічністю. Сергій спробував усміхнутись і розгублено, навіть трохи винувато простягнув пакет із солодощами… Діти й далі стояли спантеличені на порозі…

Сергій збіг сходами, навіть не попрощавшись. Зрозумів: тепер тут його вже ніхто не чекав…

Руслана ЦИЦЮРА

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram