Переїзд — це завжди суцільний хаос. І якби мене запитали, я б одразу відповіла, що один переїзд дорівнює трьом пожежам!
Ми з чоловіком вирішили переїхати до села. Купили старенький дерев’яний будиночок у селі, де раніше жили наші родичі. Ми вже не говоримо, скільки сил вклали у ремонт: ламали стіни, оббивали тиньк, фарбували та оновлювали старі двері, що грюкали на всі боки при кожному пориві вітру.
Нарешті все було готово! Здавалося, настав той чарівний момент, коли ми могли просто взяти речі та переїхати. Ми навіть освятили будинок.
Того дня, коли ми зібрали всі речі у коробки та сумки, найняли вантажівку й приготувалися їхати, я вже ледве трималася на ногах. Однак це було ще нічого у порівнянні з тим, що чекало попереду. Переїздом займалася не лише я з чоловіком і донькою, а й моя мама, якій вже за сімдесят. Для неї цей переїзд був, м’яко кажучи, великим випробуванням. І я це чудово розуміла. Ну, до певного моменту.
Пакувалися ми, як я запланувала. Спочатку, те що буде потрібне у першу чергу, а все інше мали перевезти наступного дня вантажівкою. Але, мама як завжди, не могла заспокоїтися. Вона казала, що треба от прямо зараз взяти ще ту стару вазу, яку подарувала тітка Марія на весілля. І фотоальбом зі своїми студентськими спогадами. І віяло, яке буде потрібне тільки наступного літа.
Чоловік намагався заспокоїти мене, кажучи: «Ганько, та видихни та посміхнися. Скоро все закінчиться, справді. Завтра у цей же час ми будемо пити чай на новій кухні та зі сміхом згадувати ці пригоди».
— Ой, якби це було так просто, — сказала я, намагаючись запхати нашого кота Маріка у переноску.
Мама стояла збоку, тримаючи у руках чергову “маленьку сумочку” та скільки разів намагалася запхати її в машину, що я втратила рахунок. Вона не відходила від нас, щось буркотіла під ніс і все повторювала, що хоче ще раз перевірити, чи ми нічого не забули. А потім вона намагалася всунути ще кілька речей у заповнений багажник.
— Мамо, що там таке? – запитала я, відчуваючи, що нерви стають, як тятива лука перед пострілом.
— Та тільки одну маленьку подушку, доню. Мені на ній завжди краще спиться, — відповіла вона, ніби це була найбільша необхідність у світі.
— Ми вже мільйон речей запакували, мамо! Ми все перевеземо! Але не все відразу! – я відчувала, що починаю зриватися.
Але, звісно, мама мала власну думку щодо переїзду. Вона повільно пішла у квартиру, взяла ще одну сумку і тягнула її до машини, як могла, втомлена, але вперта. І тут я не витримала:
— Ні, не “ще хвилину”! І цю сумку ми завтра перевеземо, коли приїде вантажівка! Поклади її на місце та сідай у машину!
Мама нічого не відповіла, тільки мовчки поклала сумку назад, а потім тихо сіла в автівку. І лише тоді я помітила сльози на її очах. Мені стало так соромно! Як я могла допустити, щоб найрідніша для мене людина, почула це? Вона так старалася, так переживала за нас, а я змусила її відчути себе зайвою.
Ми сіли у машину й дорогою їхали мовчки. Чоловік зрідка кидав на мене здивовані погляди, але нічого не запитував. Навіть донька, яка зазвичай не мовчить понад дві хвилини, сиділа тихо, ніби розуміла, що всі на межі.
І от, коли ми приїхали до нашого нового будинку, я підійшла до мами й, майже плачучи, попросила вибачення. Обійняла її міцно, немов намагаючись сказати без слів усе, що на душі.
— Вибач, мамо, я зовсім здуріла з цього переїзду, — промовила я, вдивляючись в її обличчя, таке втомлене, але з любов’ю в очах.
— Ганно, дитино, я розумію, — м’яко відповіла вона, обійнявши мене у відповідь. — Переїзди — це важко. І я знаю, що тобі нелегко, але ми впораємося.
Наступного дня виявилося, що вантажівки не буде. Водій, з яким ми домовлялися, вирушив на інше замовлення, за яке йому заплатили більше грошей. Поки ми знайшли іншу машину, поки домовились на день, коли чоловік зможе відпроситися з роботи, поки завантажили решту речей — минуло ще кілька тижнів.
У мами не було настрою і це відчувалося у її поведінці. Якщо раніше вона прагнула розбити грядки, почистити сад, то останнім часом ходила, немов не могла знайти собі спокій. Вона сумувала за речами до яких звикла та улюбленим одягом, який ми випадково забули у квартирі. Повернутися туди ми не могли, адже наша автівка зламалася у відповідальний момент і чоловік з пересадками їздив на роботу. Не те щоб у нашу стару квартиру.
Попри те, що я вибачилася перед мамою, я все ще відчувала напругу між нами. Тільки коли приїхали всі інші речі, з мене зійшов весь тягар. Тоді я зрозуміла, що жоден переїзд, жодна річ у коробці чи сумці не вартує того, щоб зіпсувати наші стосунки. Але і мамі треба було врахувати, що у багажнику мало місця, а нам теж потрібні наші речі. Згодом ми все перевезли й наше життя у новому домі почалося з тепла та любові, якого, я знаю, буде багато, адже ми разом.
