Поки я не вийшла заміж, я жила з дідом. А зараз зрідка забігаю провідати. Дід у мене ще молодим фору дасть, в плані здоров’я. А їжу готувати до нього приходить сусідка, Дар’я Іванівна. Дама років 65, яка не залишає надії одружити на собі діда. А позавчора вранці дочка Дар’ї Іванівни зателефонувала мені, вся схвильована: – Лізо, здрастуй. Там речі з квартири діда твого виносять, а на вулиці машина стоїть, з неї навпаки, вивантажують. Як би не сталося чого. Ти б приїхала. А то мама пішла до нього, а її на поріг не пустили, мужик якийсь, бородатий такий. Так і гаркнув: «Не живе тут більше старий пень!». Може, в поліцію подзвонити?
– Не треба в поліцію, я знаю, хто це. Зараз приїду, розберуся. З роботи тільки відпрошуся. Дякую що подзвонили. До побачення.
Бородатий мужик – чоловік сестри, я була впевнена в цьому. І не помилилася. Відразу вирватися не вийшло, тому приїхала я тільки години через 4. Біля під’їзду стояли дідові меблі і його картини. Я відкрила двері своїм ключем, зайшла і крикнула: – Ну, і хто тут у нас такий нахабний?
– Лізонько! Вони до мене вломилися! Лізо, та як так то? Це хіба люди? – почула я голос діда.
Дід був замкнений у ванній. Самих окупантів не спостерігалося. Я підійшла до дверей, закрила їх на клямку і подзвонила сусідці, попросила її забрати дідусеві картини з вулиці, пообіцявши потім їх забрати.
– Розповідай. – я подивилася на дідуся.
– А чого розповідати-то? Постукали. Я глянув – Юлька стоїть, за живіт тримається. Каже: «Діду, допоможи!» Я і відкрив, а там вона не одна, з кабаном своїм. Він мене в квартиру штовхнув і вони слідом зайшли. І каже: «зажився ти, дідусю. Правнукові треба б квартиркою поступитися. Чи твій нащадок повинен на світ в орендованій квартирі з’явитися? Давай, рухайся! Разом жити будемо! Юляш, дзенькни там вантажникам, нехай починають.»
А я їх виганяти почав, а вони мене у ванній закрили. І сказали, раз я по доброму не хочу, вони щось придумають. Лізо, хіба ж моя внучка здатна на таке? Я Юльці маленько бантики, мороженко, і в парк – пташок годувати … – дід розплакався.
Я його обняла і погладила по голові: – Все буде добре, дідусю. Все налагодиться. Візьметься Юлька за розум, ось побачиш. Їй би тільки з цим її розлучитися. Він її на дно тягне. Картини твої приберуть, потім заберемо. Я зараз майстра викличу, щоб замок поміняв. Ну, а меблі нові – в якості моральної компенсації. А може, ти трохи у нас поживеш? Дід з радістю погодився – за правнучкою скучив.
А сьогодні вранці мені знову дзвонить дочка дідовій пасії: – Знову вони прийшли, двері ламають. Поліцію викликати?
– Викликай. Тільки не зараз, а коли в квартиру залізуть. – попросила я сусідку. Ну а що? Юлька вагітна, відбудеться легким переляком. А мужик її – на умовному терміні, і поїде далеко і на кілька років. Рятувати сестру треба від цього неадеквата-кримінальника. Боїться вона його, до тремтіння, ось і кинути не може. А там, дивись, поки він покарання відбувати буде, ми Юльку заміж видамо.
Юлька ридає, мужика її бородатого забрали. Сподіваюся – надовго. І не зрозуміти, від чого сестра реве – чи то від щастя плаче, то чи з горя, чи то просто гормони пустують.
Фото ілюстративне з вільних джерел
