Ольга мріяла про краще майбутнє для свого сина Михайла. Коли надійшла пропозиція поїхати до Італії доглядальницею, вона не вагалася.
— Михаську мій, ще трохи потерпи. Зароблю грошей, і ми поїдемо разом на відпочинок, – обіцяла вона сину під час щоденних дзвінків.
Хоча відстань була великою, їх зв’язок залишався міцним. Син розповідав про школу,
друзів, а Оля ділилася своїми враженнями від нового життя.
— Мамо, а коли ти приїдеш? – Кожен раз запитував син, як вона з ним говорила.
— Ще трохи й ми будемо разом. – Мати говорила одне й те саме.
Михайло залишився з бабусею. Спочатку він старанно вчився та намагався допомогти бабусі прибирати кімнату та мити посуд. Але коли підростав, все менше рвався до роботи, все гірше вчився та зв’язався з не дуже гарною компанією.
Поступово зв’язок матері й дитини втрачався. Вони все менше говорили телефоном та цікавились життям одне одного. Тільки одне їх пов’язувало — мати вчасно надсилала гроші.
Через два роки Ольга повернулась. Вона не впізнала, ані своєї квартири, ані сина. Бабусі важко було справлятися з хатніми справами, але прибирання — то дрібниці у порівнянні з вихованням дитини. У Михайла з’явилась зневага до матері та образа, що її так довго не було.
— Всіх грошей не заробиш. – Сказав Михайло, закриваючи двері. – Я не хочу їхати з тобою нікуди. Буду пізно. Не чекай мене, лягай спати.
Тільки тоді Ольга зрозуміла, що у погоні за грошима, втратила найдорожче — довіру до сина та час, який вони могли б проводити разом. Що тепер робити і як надолужити втрачене вона просто не знає. І гроші, що привезла з собою з Італії і планувала витратити на навчання сина, не радували, і життя розвалилось.
