Повернувшись додому після дванадцятигодинної зміни на заводі, я мріяв лише про одне — обійняти дружину, яка носила мою дитину, повечеряти й нарешті відчути, що вдома мене люблять. Але, відчинивши двері, я ніби потрапив у чужу квартиру.

Повернувшись додому після дванадцятигодинної зміни на заводі, я мріяв лише про одне — обійняти дружину, яка носила мою дитину, повечеряти й нарешті відчути, що вдома мене люблять. Але, відчинивши двері, я ніби потрапив у чужу квартиру.

З вітальні долинали гучний сміх, дзенькіт келихів і музика. За великим столом сиділи моя мати Валентина Петрівна й три сестри — Ірина, Оксана і Світлана. Перед ними стояли рештки дорогих страв, фрукти, торти й пляшки з напоями, купленими за мої гроші.

Аліна, моя дружина, була на восьмому місяці. Вона босоніж стояла на кухні біля раковини й мовчки відмивала величезну гору брудного посуду. Її обличчя було блідим, губи пересохли, під очима залягли темні кола, а набряклі ноги ледве тримали її.

Побачивши мене, вона спробувала усміхнутися, але з очей покотилися сльози. — Я сьогодні нічого не їла… Мені сказали, що спершу я маю прибрати за всіма… — ледве чутно прошепотіла вона.

За секунду Аліна зробила крок до мене, й знепритомніла у мене на руках. Поки я викликав швидку, мати спокійно промовила:

— Не драматизуй… Вона вирішила привернути до себе увагу.

Але вже за годину в лікарні лікарі повідомили мені те, що привело мене в занепокоєння.

Лікарка вийшла до мене в коридор приймального відділення, подивилася на папірець у руці й спитала, ким я приходжуся. Я сказав — чоловік. Вона кивнула й сказала, що в Аліни тиск сто вісімдесят на сто десять, і ще якісь незрозумілі слова. Що її вже дали необхідне лікування.
— У жіночій консультації вона коли останній раз була? — спитала лікарка.

Я відкрив рота й зрозумів, що не знаю. Я знав, коли в мене нічна зміна, знав, скільки залишилося до кінця іпотеки, знав навіть, якого ліжечка немає в наявності в трьох магазинах. А коли моя дружина останній раз була в лікаря — не знав.

— За обмінною картою — три тижні тому, — сказала вона за мене. — Їй тиск міряли вдома?

— У нас є тонометр, — сказав я.

— Це не відповідь.

Вона пішла. Я сів на пластиковий стілець, де збоку було продавлено чужими спинами, і сидів там до пів на четверту. Мене ніхто не гнав. О третій мені винесли пакет з Аліниним одягом — сукня, кофта й один босоніжок, другий, напевно, загубили в машині.

Додому я приїхав своєю машиною, поставив її під вікнами й хвилин десять не виходив. У квартирі горіло світло на кухні. Стіл у вітальні так і стояв неприбраний: тарілки з салатом, кісточки від винограду, три пляшки, в одній на дні щось залишалося.

Мати спала в нашій спальні. На нашому ліжку, поверх покривала, у халаті. Сестри роз’їхалися.

Я зібрав посуд і вимив увесь, до останньої виделки. Не тому що герой, а тому що не міг сісти. Гора була така, що я двічі міняв воду. Десь на середині я подумав, що Аліна стояла тут босоніж години дві, з тиском сто вісімдесят, і ніхто з чотирьох дорослих жінок не встав і не забрав у неї ганчірку. А потім подумав ще гірше: вони й не мали вставати, бо за вісім років у цьому домі ніхто жодного разу не бачив, щоб я їх про це попросив.

Мати вийшла о шостій ранку, коли я заварював другу кружку.

— Ну що, — сказала вона, — жива?

— Жива.

— Ось і слава богу. Я ж казала, нема чого нервувати. — Вона сіла, присунула до себе цукорницю. — Тиск у всіх скаче. Я Свєткою ходила — взагалі на ногах не стояла, і нічого, донесла.

— Мамо, її відхожують.

— Господи, Сергію, ну що ти як маленький, наслухався там. — Вона помішала чай. — Ніхто її не змушував, між іншим. Вона сама сказала: ідіть, я приберу. Сама. Я її за руки не тягла.

Ось це було найгірше. Бо я знав Аліну й знав, що вона справді так сказала. І знав, чому.

— Мамо, збери речі, будь ласка.

Вона підняла голову.

— Що?

— Збери речі й поїдь до себе. І ключ залиш.

Вона дивилася на мене секунд п’ять. Потім засміялася — коротко, ніби я невдало пожартував і вона з ввічливості підтримала.

— Ключ, — сказала вона. — Ключ, значить.

— Ключ.

— Я тебе сама піднімала. Чотирьох сама. Я у вас не в гостях живу, я тобі це життя дала. — Вона встала, пройшла в передпокій, порилася в сумці й повернулася. Ключ поклала не в руку, а на стіл, поруч із цукорницею, і посунула пальцем. — А триста тисяч, які я на цей твій перший внесок віддала, з бабусиної квартири, — ти не забув часом? Чи це теж само прийшло?

— Не забув.

— Ну й добре, що не забув.

Вона одяглася й пішла. Я чув, як вона на сходах розмовляє телефоном, і з інтонації зрозумів, що це Оксана.

О восьмій я зателефонував майстрові й сказав, що мені потрібні три дні. Сергійович спершу лаявся — у нас кінець місяця, план, — потім спитав, що сталося, і, почувши, сказав: бери, тільки премію тобі за місяць уріжуть, я тут нічого не вирішую. Я сказав, що зрозумів.

До обіду в чаті «Сім’я» було тридцять повідомлень. Оксана писала, що мати всю ніч проплакала й у неї піднявся тиск, що я мати – це святе й що дружина мною крутить як хоче. Світлана надіслала сумний смайлик і більше нічого. Ірина мовчала. Я вийшов із чату, і телефон одразу ж задзвонив — Оксана. Я не взяв. Вона зателефонувала ще дев’ять разів за день.

Аліну перевели в інше відділення. Три дні я возив їй воду, сирки й зарядку, віддавав усе через медсестер, і ми листувалися. Писала вона коротко: «Нормально». «Тиск 150». «Не приїжджай завтра, я сплю весь час». На четвертий день уранці зателефонували й сказали, що не все так просто.

Донька з’явилася на тридцять п’ятому тижні, два кілограми сто сорок грамів. Мені повідомили про це телефоном, я стояв на вулиці біля аптеки, і жінка поруч сварила собаку за те, що той їсть із землі. Дівчинці надали необхідну допомогу відразу.

Я в ці дні жив у якомусь розкладі, який сам собі вигадав: уранці в пологовий з пакетом, звідти на завод, зі зміни додому, дома зібрати наступний пакет, попрати, лягти о першій ночі. У квартирі стояла тиша, і я весь час натикався на речі, яких раніше не помічав: на баночку з вітамінами, які Аліна пила, на її капці в передпокої, на список у блокноті — що купити в пологовий, акуратним її почерком, і половина пунктів викреслена. Отже, вона збиралася заздалегідь. Отже, їй було чим зайнятися, крім тортів моїх сестер.

Валентина Петрівна не телефонувала тиждень. Потім зателефонувала й спитала, як назвали.

— Варварою, — сказав я.

— Могли б і на честь баби, — сказала вона. — Ну, гаразд. Коли виписують?

— Не знаю поки.

— Я до неї приїду.

— Не треба, мамо.

— Це моя онучка.

— Це її донька. Вона не хоче.

Мати скинула виклик.

Вона приїхала все одно. У суботу, в години передач, з пакетом, де були яблука, дитячий плед і упаковка підгузків не того розміру. Мене вона застала внизу, біля гардероба. Стояла в куртці, з цим пакетом, і виглядала не грізно, а якось пом’ято — я раптом помітив, що вона за місяць сильно постаріла обличчям.

— Передай, — сказала вона.

— Передам.

— Я хочу її побачити.

— Мамо, сюди нікого не пускають. Взагалі нікого.

— А ти, значить, ходиш?

— Я не ходжу. Я ось тут стою, як ти.

Вона помовчала, потім сказала зовсім іншим тоном, тихо:

— Вона тобі розповіла, так? Як я її експлуатувала, — вона усміхнулася. — Я в Ірки третій рік няньчу, щосереди. Мені, між іншим, шістдесят два. Мені ніхто не допомагає. Я сама чотирьох виростила.

— Мамо.

— Що «мамо»? Я тебе виростила на двох роботах. Я в поліклініці в реєстратурі сиділа й увечері підлоги там же мила. Ніхто мені посуд не мив.

— І тому тепер має мити Аліна?

— Та ніхто її не змушував! — сказала вона вже гучно, і жінка за стійкою гардероба на нас подивилася. — Сама визвалася. Їй треба було подобатися, ось вона й визвалася. Ти в свою дружину вчепився, а мати тобі тепер чужа.

Я взяв у неї пакет. Підгузки потім віддав сусідці по палаті, вони Варі були великі на два розміри.

Аліну з донькою виписали через два з половиною тижні. Варя набрала до двох шістсот, їла вже сама, хоч повільно. Я приїхав за ними — на таксі, бо машини в мене на той момент не було, але про це згодом. У палаті Аліна складала речі в ту саму сумку, з якою її відвезли, і раптом сказала, не повертаючись:

— Я поїду до мами. На місяць.

— Аліно.

— Не назавжди. Я не можу зараз туди повертатися.

— Її там немає. Ключ вона віддала.

Аліна застебнула сумку й сіла на ліжко. Вона була худа, обличчя ще тримало сліди набряків, волосся зібране гумкою.

— Сергію, я тобі в травні казала.

— Що казала?

— Що мені тяжко, коли вони приїжджають. Я тобі сказала: вони сидять, а я бігаю. Я тобі сказала це на кухні, ти їв, була середа. Ти сказав: потерпи, у мами характер, вона скоро заспокоїться, вона ревнує. Ти взагалі сказав: «ну вони ж не щодня».

Я пам’ятав. Не середу й не що я їв, але фразу пам’ятав. І другу пам’ятав, яку вона зараз не назвала: коли вона в липні спитала, чи обов’язково нам щонеділі їх годувати, і я відповів, що це моя сім’я і що гроші я заробляю.

— Я думав, ви притретеся, — сказав я.

— Ти не думав. Тобі так було зручніше.

Вона це сказала без крику й без сліз, рівно, як людина, яка давно все сформулювала й сто разів перевірила. І мені не було чого відповісти. Я міг сказати, що працював по дванадцять годин, що тягнув іпотеку, що три роки не брав відпустки. Усе правда. Але на тій кухні в травні я стояв би з цією правдою як недолугий.

— Гаразд, — сказав я. — Я буду приїжджати.

Тепер про машину. Мати говорила про триста тисяч не вперше — вона згадувала їх щоразу, коли їй було треба. Раніше я відмахувався: мамо, ну годі тобі. Після того ключа на столі я зрозумів, що поки ці триста тисяч висять, у неї є право на наш коридор, на нашу кухню й на моє почуття провини. Я продав машину за п’ятсот сорок. Покупець торгувався дві години через подряпину на бампері, я поступився, аби він забрав. Триста переказав матері на картку, призначення — «повернення за внесок, 2018». Решта пішла на візок, на ліжечко й на те, що я того місяця майже не працював.

Вона передзвонила через двадцять хвилин. Плакала.

— Ти що, відкупаєшся від мене?

— Я борг віддаю.

— Мені не гроші були потрібні, Сергію! Мені не гроші!

— Хай лежать, мамо. Не хочеш — не витрачай.

— Ти матір грішми закрив, як… — вона не знайшла слова. — Ти хоч розумієш, що ти зробив?

Я розумів. Я розумів, що їй справді були потрібні не гроші. Їй треба було, щоб у неї залишалася на мене підстава. І я її прибрав, і це виявилося гірше, ніж якби я горлав.

На завод я тепер їздив автобусом з пересадкою, сорок п’ять хвилин в один бік, а о шостій ранку на зупинці темно й вітер. Я не шкодував про машину приблизно до перших холодів, а потім шкодував щодня, особливо коли Варю треба було везти в поліклініку. Але це була чесна незручність, за своє рішення.

На початку листопада приїхала Ірина. Зателефонувала знизу, сказала: відчини, у мене руки зайняті. Привезла ванночку, гірку під ванночку й два пакети речей, з яких її молодший виріс.

— Усе чисте, — сказала вона з порога. — Я прала.

Вона пройшла в кімнату, де стояло порожнє ліжечко, подивилася на нього й сіла на диван у куртці.

— Оксана тебе проклинає, ти в курсі?

— Здогадуюся.

— Сергію. Я тобі одну річ скажу, тільки ти не думай, що я на її боці. Мама не зла. Вона не може, коли не вона головна. З Пашком так само було. Вона приїжджала, переставляла в мене в шафах і казала йому, що я суп пересолюю. Він два роки терпів, потім сказав: або вона, або я. Я вибрала маму. Ось і живу з двома дітьми й з мамою.

— Ти мені це навіщо кажеш?

— Не знаю, — сказала вона чесно. — Може, щоб ти не вибрав, як я. А може, щоб ти її зовсім не кидав. Я сама з нею не витягну, якщо ти підеш назавжди. Вона ж тепер до мене щодня прикопується, їй дівати себе нікуди.

Ми посиділи ще трохи. Вона спитала про Варю, подивилася фотографії, сказала, що ніс мій. Потім наділа шапку й у дверях додала:

— Аліні передай… ну, загалом, я тоді теж сиділа за столом і не встала. Я це пам’ятаю.

Вона не вибачилася, і я не став її до цього підштовхувати. Пам’ятати — вже щось.

До Аліни я їздив по суботах, автобусом. Теща, Тамара Іванівна, зустрічала мене ввічливо й холодно, годувала й мовчала. На третій раз, коли Аліна пішла вкладати Варю, вона поставила переді мною тарілку й сказала:

— Я в пологовому була. Ти знаєш, що в неї гемоглобін був сімдесят?

— Знаю.

— Вона мені влітку телефонувала, плакала. Я їй казала: скажи Сергію. Вона казала: він утомлюється.

— Тамаро Іванівно…

— Я не сварюся, — сказала вона. — Я лише хочу, щоб ти знав, що я знаю.

За той місяць ми з Аліною переговорили більше, ніж за попередній рік. По телефону, уночі, коли Варя засинала. Іноді ні про що — про те, що в місті перекрили міст і автобус іде в об’їзд, про те, що у Варі зійшла почервонілість на щоці. Іноді про серйозне. Одного разу вона спитала:

— А якщо вона захворіє? Ну по-справжньому. Ти ж все одно поїдеш.

— Поїду.

— Ось і я про те. Мені не треба, щоб ти її викреслив. Мені треба, щоб ти мене не віддавав.

Додому ми повернулися на початку грудня. Ми завели правила, і це звучить смішно — правила у власній сім’ї, — але без них ми б поїхали по старій колії. Зарплата тепер падала на спільний рахунок, і Аліна бачила все до копійки; матері я перестав переказувати щомісяця й сказав їй про це прямо: допомога буде по ділу — ліки, зуби, ремонт у її квартирі, — а без причини двадцять п’ять тисяч більше не буде. Вона відповіла, що їй нічого не треба, і місяць не брала трубку. Потім зателефонувала й попросила грошей на стоматолога, і я оплатив, і ми обоє зробили вигляд, що це не має відношення до розмови.

І третє правило: неділя, з другої до четвертої. Придумала його Аліна, не я. Вона сказала: хай приходить, але при тобі, і не на весь день, і без сестер. Я сказав: вона образиться. Аліна сказала: вона й так образилася, то хоч онучку побачить.

Перший раз мати прийшла в середині грудня, з тортом і в парадній кофті. Вона стояла в передпокої й дуже довго розмотувала шарф, ніби тягла час. Аліна вийшла з Варею на руках, привіталася й одразу віддала їй дитину — я думаю, навмисне, щоб не було паузи, в якій треба вирішувати, обніматися чи ні.

Мати тримала Варю незручно, на витягнутих руках, потім приноровилася.

— Легенька яка, — сказала вона. — Мої всі великі були.

— Вона наздоганяє, — сказала Аліна. — Лікар задоволений.

Дві години минули нормально. Мати розповідала про сусідку, у якої прорвало батарею, про те, що в її поліклініці закрили реєстратуру й усе тепер через термінал. Ні слова про вересень. Ні разу. Я й не чекав — я вже зрозумів, що вона ніколи не скаже «я не мала рації», бо в її голові цього не було: була невістка, яка сама визвалася мити посуд, і син, який через неї вигнав матір.

О четвертій вона подивилася на кухню — раковина була повна, ми не встигли після обіду, — і сказала з усмішкою:

— Ну що, посуд мені помити?

— Ні, — сказав я. — Я ввечері.

Вона підтиснула губи, але промовчала.

На початку п’ятої стала збиратися. Біля дверей, уже в пальті, обернулася:

— Гроші твої лежать. Я не чіпала.

— Хай лежать.

— Я їх Варці на вісімнадцять років віддам.

— Віддай.

Вона кивнула, ніби ми про щось домовилися, і ступила на сходи.

— Мамо. Наступної неділі о другій, якщо вона не захворіє.

— Гаразд, — сказала вона й пішла вниз пішки, не чекаючи ліфта.