Андрій завжди думав, що його брат Олексій просто втік з дому, зник безслідно двадцять років тому. Після того, як він залишив родину, Андрій не знав, що сталося з ним.
Лише безліч незрозумілих причин і звинувачень туманили його уявлення про те, чому брат вирішив піти. Андрій не міг зрозуміти, чому Олексій залишив їх, чому не залишив бодай листа, чому не дав жодного пояснення.
Він був молодим, і ті, хто залишав його життя, стали для нього неначе зниклими частинами великої головоломки. Ці роки Андрій жив з думкою, що брат, швидше за все, просто втік, розчарувавшись у всьому, і що він більше ніколи не побачить його.
Але те, що сталося того дня, змінило все. Андрій сам не розумів, як потрапив у таку ситуацію.
Цей день був звичайним. Андрій мав важливу зустріч на вокзалі. Вона не була особливо цікавою чи значущою, але для нього це була частина робочої рутини.
Він пішов на вокзал, намагаючись не думати про те, що сталося в минулому. Але щось привернуло його увагу, коли він проходив мимо лавки на платформі. Він побачив чоловіка, що сидів, загорнутий в стару ковдру.
Його обличчя було затінене капюшоном, але щось у ньому було дуже знайоме. Андрій підсвідомо сповільнив крок і не міг відвести погляду.
Крім всіх звичних обличь, серед безлічі людей, цей чоловік виглядав таким, що виділявся, немов був частиною незавершеної історії, яку Андрій не міг забути.
Хоча чоловік виглядав так, ніби був просто одним з багатьох бездомних, щось у ньому пробудило в Андрію відчуття, яке він давно не відчував.
Раптово він впізнав у ньому… свого брата. Це було неможливо, але одночасно абсолютно очевидно. Це був Олексій.
Андрій не міг повірити своїм очам. Він зазирнув ще раз, щоб переконатися, що це точно він, і, поки його серце билося все швидше, зробив крок вперед.
Це було неймовірно: двадцять років він вважав, що брат просто втік, покинувши їх, але ось зараз він сидів тут, на вокзалі, з потертим одягом, брудним обличчям.
“Олексію?” — не впевнений, вимовив Андрій, трохи здригнувшись. Його голос був розгублений, але щирий.
Чоловік, який сидів на лавці, підняв голову, але не одразу відповів. Його очі, хоч і схожі на ті, що Андрій пам’ятав, були сповнені недовіри і певної розгубленості.
“Хто ти?” — холодно запитав він. Брат не впізнав його. Чому Олексій не пам’ятає його? І що сталося з ним за всі ці роки?
“Це я, Андрій, твій брат”, — сказав він, намагаючись тримати голос спокійним, хоч у душі відчував біль. — “Ти не пам’ятаєш мене?”
Олексій подивився на нього, і в його погляді з’явилася якась тривога. Здавалося, він не розуміє, що відбувається. “Ти помилився”, — відказав він, повертаючи погляд на землю, неначе намагаючись уникнути розмови.
Андрій, збентежений і спантеличений, сів поруч з братом, намагаючись зрозуміти, що сталося з ним за ці роки. Як так могло бути?
Він був певен, що Олексій просто втік, вирішив залишити родину, а тепер виявлялося, що його брат, схоже, втратив зв’язок з реальністю.
“Чому ти тут?” — запитав Андрій, не знаючи, з чого почати. Олексій трохи зрушився, подивився на нього, але знову нічого не відповів. В його очах можна було прочитати лише глибоке розчарування і байдужість. Тільки після паузи, він заговорив:
“Я не знаю, хто я… Що я зробив… Все, що я пам’ятаю, — це що я був… нещасний. І я пішов.” Андрій здивовано поглянув на нього. Олексій не розповідав йому про це раніше.
Що це означало? Що сталося за ці роки, чому він опинився на вулиці, і чому не зміг повернутися додому?
Він вирішив, що не зможе просто залишити Олексія тут. Він був готовий допомогти брату, навіть якщо той нічого не пам’ятає. Тому Андрій знову повторив:
“Ти мій брат, Олексію. Я не відпущу тебе. Я хочу допомогти тобі. Ми можемо повернутися додому. Ти не сам.”
Олексій знову подивився на нього, але на цей раз у його погляді було більше тривоги, ніж відчуженості.
“Ти не розумієш… Я не можу повернутися. Я не заслуговую цього. Я залишив усіх…”
Андрій зрозумів, що Олексій не просто зник — він, здається, намагався забути все, що було до цього моменту. І це не було лише втечею. Це була боротьба з самим собою. Він не міг повернутися, бо соромився.
“Немає нічого, чого ти не міг би виправити”, — сказав Андрій, підтримуючи його. “Будь ласка, давай просто поговоримо. Ти маєш право на нове життя.”
Олексій знову мовчав, але його обличчя почало змінюватися. І хоч він ще не був готовий повірити в це, в Андрія з’явилась надія. Він знав, що допомогти брату можна лише тоді, коли він сам цього захоче.
Того вечора вони залишили вокзал разом. Андрій не знав, що чекає на них попереду, але він вірив, що це тільки початок.
Повернення додому було ще дуже далеке, але у нього була надія, що вони зможуть знайти шлях один до одного, навіть після двадцяти років мовчання.
І хоч Олексій ще не готовий був все зрозуміти, Андрій знав, що це їхня нова можливість
Автор: Валентина Кучерява.
