— Ой, не кажи, Таню. Ледве відійшла від сьогоднішнього візиту. Такий день був, що й згадати важко. Коля, мій син, зателефонував вчора, сказав, що прийде зі своєю дівчиною знайомити. Ну, я ж як будь-яка мати, почала бігати по кухні, готувати, щоб все було, як слід. Стіл накрила, як на свято: пиріжки спекла, борщ зварила, салати зробила. Та й думала, що життя продовжується. Бо с тих пір, як не стало мого Володі… Ти ж сама казала, Таню, що життя не зупиняється. Ну, і я вирішила так само думати.
Прийшов Коля мій, та й дівчину привів.
— Знайомся, мамо, — каже, — це Настя, моя наречена.
Я глянула на неї… Така собі дівчина. Гарненька, молода. Але відчуття було, що щось не те. Не сподобалася вона мені з першого погляду, хоча й сама не знаю, чому. Ніби все при ній: ввічлива, усміхається, розмовляє чемно. Але різка якась, нервова. І говорила тільки про себе, про свої досягнення. Де вона навчалася, які курси закінчила, про досвід роботи та різні підробітки. Вона поводила себе так, ніби до мене на роботу влаштовується, або у домогосподині набивається. Поступово мене її компанія почала втомлювати, але я не подавала вигляду, що щось не так.
А син мій сидів поряд, мовчки слухав, дивився на неї з якимось дивним виразом обличчя.
— Я більше мовчала, усміхалася ввічливо. Що мені судити? Не мені ж з нею жити, правда? Та й думала, що, може, згодом звикну, чи вона розкриється з іншого боку. Але дивлюся на Колю, він теж не такий, як завжди. Примовк, на неї дивиться пильно, а в очах, якась напруга. Я відчула, що щось не так.
Раптом він встав, підійшов до мене, вибачився.
— Мамо, — каже, — ми з Настею на хвилинку. Треба обов’язково обговорити плани на вихідні.
Я лише кивнула, а сама сиджу й думаю: «Що ж це за обговорення таке посеред обіду?» Вони пішли до іншої кімнати, а я залишилась одна на кухні, ніби чужа у власному домі. Минуло кілька хвилин, я вже почала нервувати.
Повертається Коля, один. Обличчя червоне, як буряк, соромно йому за дівчину свою, в очах видно.
— Пробач, мамо, — каже, — я викликав таксі для Насті. Вона більше тут не з’явиться.
Я аж оніміла.
— Як це? — питаю. — Що сталося? Чому так?
Він сів поруч, узяв мене за руку та важко зітхнув.
— Мамо, — каже, — ми скасовуємо весілля. Я зрозумів, що вона не та людина, з якою я хочу пов’язати своє життя.
Я не знала, що й сказати. Для мене вона справді була трохи дивною, але ж я не хотіла вмішуватись у його рішення.
— Але ж це твоє життя, не моє. Яка різниця, подобається вона мені чи ні?
Він глянув на мене сумними очима.
— У моєму житті не буде нікого, хто здатен нахамити тобі, матусю. Принаймні не серед близьких людей.
Я ледве змогла слова підібрати.
— Нахамити? — перепитала я, не вірячи своїм вухам. — Що вона сказала? Ну так, вона… Трохи дивна, визнаю. Але нічого хамського я не чула, не придумуй.
— Це в очі, мамо. А мені вона сказала, що ти старомодна, живеш у минулому і не розумієш сучасного світу. Що нам з тобою потрібно було б жити окремо, інакше вона не бачить майбутнього разом зі мною.
Я сиділа, не вірячи, що таке могло статися. У голові не вкладалося. Я вже думала, що втрутилась, що він через мене втратив кохану, а виявилося — це вона не змогла прийняти мене. Що ж, життя іноді вносить свої корективи і не завжди ті, які ми очікуємо.
— Синку, — тихо сказала я, — вибір за тобою. Але знай, я тебе підтримую, як би не склалося.
Він подивився на мене з вдячністю в очах і вперше за вечір щиро усміхнувся.
Ось так, Таню. Хто б міг подумати, що звичайний візит обернеться таким несподіваним фіналом.
